«Спогади в капсулах часу...»

Юрій Буряк

Спогади в капсулах часу «наче-це-було-вчора»,

скажімо, біля Оперного театру,

на розі – очі молодого Павличка

чи Макаров на тому ж місці

щось говорить про Вінграновського,

чи Микола Бажан на розі Леніна і Пушкінської,

де театр ім. Л. Українки, підіймається вгору, високий аристократ…

і невідомо – скільки ж це років тому назад:

Драч і Жулинський ідуть з філармонії,

Дзюба стоїть на спілчанськім балконі,

голоси Бажана і Вінграновського в слухавці телефонній…

Після дощу вологий Хрещатик,

ліхтарі мерії світять з глибини дна,

люди йдуть у глибину, шурхочуть плащами –

і виринає постать Павла Мовчана.

«Укатали сивку-бурку…» – голос Льва Ґумільова,

ніби учасника всесоюзних (еtc.) марафонів *,

на весь хрещатицький хмарочос парсуна мальова-

на Генерального секретаря.

Злетілися українські поети з усієї земної кулі

будити уми поснулі,

золотим гомоном зачиналася українська незалежність

від Ковеля по Тарханкут

і по Сніжне,

від Тячева і по Хутір Михайлівський,

по Кубань і Зелений Клин,

олігархи сиділи ще в норах, як сидів степовий каракурт,

починавсь кригохід і закроювавсь плин

часу, явище дивовижне,

безмежні

можливості відкривалися (в слові спочатку),

і в мережу для прослуховування

якийсь телефонний лазутчик зронив

сакраментальне:

«Догралися…».

[*] Ніби початок нової ери – «Золотий гомін»,

Кива Олег написав позивні,

Раф емблему зробив –

твій екіпаж,

а ти був тоді саме в любовній комі,

стояли стовпи вогняні

осені, яка впала на київські па-

горби.