Вокзал «Київ-пасажирський»
Юрій Буряк
(до реконструкції)
Вокзал ув однині, в конкретиці вокзал,
морози і дощі на бодуновий жар.
Вокзал – авіаносець трагедій, мелодрам.
Початок всіх начал
і всіх кінців причал.
Експресів дириґент, бродяга і батяр.
Трикутник задзеркалля і дзеркала квадрат.
З розставленими кіньми з аверсу майдан,
де хвати-візники хапають більше, ніж
вміщають халабуди і вище халабуд –
ескорти молодят,
валізи громадян:
із Запарижжя рейс транзитом крізь Бариш.
І Ленін дерев’яний стоїть як Ліліпут.
Нічого з тих часів не стало іншим тут,
лиш сервіс тягловий утіливсь в автолюкс
і шкапу з тарантасом посунув мерседес.
Не просто інститут
для пройд, а просто тут *:
прогрес поступував і помінявся курс
і з кумполом вокзальним – столичний політес,
як той, хто сів за пульт й відстежує мов спрут
з відеокамер бруд, за кожен міліметр
хто визначає сам, хто свій, а хто не свій;
на смак свій і на суд
видлубує абсурд
й не бачить, бо глухий, не чує – адже мент –
анґажементу ЗМІ й окупаційних військ.
Бувало, пасажир крізь вестибюль ішов,
у двері розсувні проходив і щезав –
немовби у авто сідав, а то було
не мерс і не Пежо:
«всьо будєт харашо» –
звучало й за вікном з’являлись небеса
й назавжди пасажир зникав із НЛО.
Колись у ЛТП, тепер часи не ті –
до послуг алкашів – детектори брехні;
все ‘дно що похмеливсь – гуляй на тренажер,
і хоч не золоті,
та всі у наркоті,
аж рота рвуть, такі зубилища вставні,
і посмішка така, що всрався б людожер!
До відділку когось ведуть, когось у морг
несуть, хто відгуляв і тут доп’яв кінця,
рахунки зводять тут без мордопобиття,
і цілий смик потвор
освоює офшор –
він з пацюками жде пришестя панотця,
щоб Царствіє Його знайти ще за життя,
сливе. Пливе вокзал один і в однині,
рахує дні свої, як личить королям –
у нього все в собі і він пливе один,
із дня пливе у ніч,
та не стуляє віч
і дивиться на тих, хто опинивсь на дні,
у нього і без них сумління не без плям,
але стоїчно їх виводить з коми він.
[*] Тутове дерево, в біблійній ботаніці – символ Раю.