Ботсад у часі

Юрій Буряк

Гербарій геніталій гінґо

напроти папороті під дощем фонтанів

поміж дубів із кленів європейських,

де черга ресторанів

і президентський «лінкольн»,

де старі будинки з гортанними піснями

золотих часів гебрейських.

І все це – на світанку, в передранні,

коли ще солов’ї полощуть

аще срібляні рурки горлечок у кленах,

сакурі й кущах кизилу кременецьких

опальних в’язнів-дендро

і дзвони Пирогощі

заходитись мають на утрені – прочан,

що йдуть на прощу, у пеленах

подати, в старокиївському ретро.

Смола, як ізмарагд, на соснах;

тепер переблиском церковним сяє в поті

чола Христа і крові під цвяхами

пілатів і пілотів

з пропелерами бозна-

хтознаколишніми, що випадають з часу

й на тартаку під звуки пилорами

спів зависає на високій ноті –

тремтить над садом, буцім образ,

і тане станом, видобутим там на хвилі

блаженства, що зринає вслід пожежі,

на попіл перетлілі

ділянки саду, попри

їхню цілість, пам’ять допалює багаття

веж, вогнем стирає межі,

що з кров’ю ще живуть у мозку й тілі.