Плачі
Юрій Буряк
1. Над Віктором Кордуном
…І я прийшов
з ключами – до Ботсаду, під дверима
лежала пташка, наче вість із храму;
у нас була дорога за плечима,
та нитка, що єднала нас, незрима,
цю пташку доточила за роками
до дня, коли з Михайлівського брами
всміхнувся ти з портрета на УАЗі
на виїзді до інших перелазів,
які оточують не вимисли, а храми,
а поки що – до зустрічі, наразі;
той день запам’ятався не ключами,
тим паче, що й ключі ті не від храму –
той день запам’ятався, як початок
дороги, що зливалась з небесами
і тим, що всі птахи в той день мовчали;
хай дозвучать слова під образами
й доусвідомить той, хто їх читає,
що Бога, окрім Бога, тут немає,
а той, кого вивозять попід браму,
вже сам письмо, Святе Письмо, складає
і проповідь його понад часами
звучатиме, і зможе мертва пташка
ожити і співати над містами;
ожити легко, а співати тяжко,
ще тяжче буде нам із чудесами,
провіснице, і ти летиш між нами,
і ріки й ручаї внизу, як нерви,
висріблює себе поміж речами
речовина співуча ноосфери,
як води під снігами над гробами
і як живі – над образами мертвих.
2. Над Михайлом Москаленком
Вона прийшла і вихопила враз
тебе із лав, і ти лежиш на лаві,
там, де лафет, де узголів’я славі;
одне-єдине знаю: ще не час,
але не так записано в оглаві –
за компасом повів очима Зевс,
і з Азії відкрилася Європа
і, золотошукач із вуглекопом,
в оглаві твій доробок майже весь
і глибина проваль із недохопом;
троянди в узголів’ї: але ‘оп!
для коней циркових, зане для тигрів,
зане смола розпечена у тиглі,
добірних трунків ходовий сироп
роздати всім на подарунки й щиглі;
«тонорік» з «Йорік» ти заримував,
а скільки рим з твого явилось Риму,
на купину лягло неопалиму,
та все: перед очима твій оглав,
що переходить легко в тінь незриму;
о скільки квітів ти сюди зібрав –
Багдад, Париж і с’єрра за Мадридом,
як ґра?вер зі своїм дереворитом,
ти вихоплений був з нікейських лав
як Первозванний – тим, хто над коритом,
зігнувшись, перед гробом опинивсь,
вона прийшла в під’їзді між прогонів
і показала зірку із погонів,
мовляв – кому зірки, кому – униз,
і зупинився час її погоні,
і – але ‘оп! – троянди, люди, коні.
3. Над Олегом Кивою
І міста того не знайдеш ти.
Усе, що зникає із містом,
усе, що збираєш до решти,
не вміститься навіть у виступ
оркестрика і не полегшить
присутністю повну відсутність
твого чоловічого тембру
і слів, які неперебутні,
коли опускаються в темну
безодню, де всі незабутні;
де падає дощ «Камерати»
і світиться кінематограф,
де всі поспішають на свято,
як на променад чи на програш
того, як ідуть помирати;
можливо, ідуть за межею,
межею того, що постане
поставою слуху твоєю –
твій голос понад океаном
з потойсвіту згадував Женю
і строгу тримав послідовність
життя, що летіло в майбутнє,
про музики невиліковність,
про те, що у звуках посутніш
за все оприявлене зовні…
Ти вийшов на вулицю з кнайпи
чи вдома стоїш на порозі,
у музиці визнаний снайпер,
глибокий, мов київська осінь
з Дніпром і Хрещатиком, най би
у сніг і в сльоту на майдані
чи в залах, які ти заповнив
глухими басами орга?нів,
високим і невиліковним
і з відстані часу, «на грані» –
за гранню і за течією
ночей і небес в океані.