Гаптаріада

Юрій Буряк

Колись він був художником на «Кузні».

Просвітлений на флюріо й узі,

був завше він всього на світі в курсі

почасти через баб, але здебільш,

а може, ще не факт, й передусім

тому що був він явно не дебіл.

Ми зустрічались з ним на Головпошті:

він, у сабо, у клешні руки брав

і від стискання корчилися мощі,

а дехто й на коліна падав там –

його могутній довгопалий «краб»

«десятку» виколупував зі штаб;

незграбність поєднати вмів з піжонством,

на те мав, певно, генетичний дар –

картоплю чистив, сало смажив, оцтом

капусту заливав – це все Гаптар;

коли він представлявся, ненароком

дивись над окуляри правим оком,

а ліве мружив сам собі за скельцем,

мов прораховував клієнта наперед;

про те, що у пушку у нього рильце,

тоді казали тільки тет-а-тет,

а навіч не наважувались й друзі

сказати від Моруги до Марусі.

У парі з ним ішов щасливий вітер,

і він проходив з ним крізь товщу стін;

його стандарт: на кожну склянку – літр,

коли всі падають – проходить тільки він.

Не входячи ніде до креатури,

розкручував свої він авантюри;

вдавався до такого гаптування,

тримаючи у просторі масштаб,

що зграя муз у нього на дивані,

взоруючись лиш на гаптарський кшталт,

походила на зграю мавп в екстазі,

що разом, як бурлачки у супрязі,

тягли його в майбутнє, наче баржу,

ввергаючи у полігамний гріх,

вже Діонисом був у них він майже,

але на хату взяти всіх не міг

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

і мусив переховуватись навіть,

коли його до сповіді тягли.

Рости він міг би й там, але в державі,

де незалежність раптом здобули,

фактурою піднявсь на чільні ролі –

став чоловіком Спілки й членом Олі,

яка співала «AVE» під органа,

злі язики казали навпаки –

що біля неї й сам як Челентано

він соловієм тьохкав залюбки;

технічний спирт розвести у горілці

йому не дозволяли вже амбіції

(хоч міг іще нарватися на труби).

Не голку показати з гребінця,

а суть життя, вагому й вельми грубу,

обтяжену не втратою лиця,

а виходом в чужі перевитрати,

про що, буває, й соромно казати: про два яйця.

Нарешті, став з літами трудолюбом –

між Києвом і Глуховом зібрався,

шляхів узбіччя висіяти дубом,

і цей, сказати б, цифровий проект

утілився б, якби інфаркт не стався

зі спонсором, що прочитав проспект.

Ще замолоду якось по виставі

знайшли ми біля лави гаманця,

тепер актор у бронзі на тій лаві

когось чека – либонь, того гінця,

що з диском, де записано шедеври,

злиняв на взір кидали або стерви!

Залишив нас без диску і вокалу,

а з діркою від бублика хіба

що, втім, нові вже серіали

над Млієвом зависли, й боротьба

триває, як і гра нова без правил –

на щастя, з інтервалами для травлень.