3

Юрій Буряк

Лунають кроки в пам’яті моїй…

Т. С. Еліот

В один кінець, що завжди є присутній, ми йшли

В один кінець – між тим, що вже було, і тим, що

Бути лиш могло б… і дрізд лякливий був нам

За провідника, як Дантові – Вергілій, ми йшли

В чагарниках, і дрізд (насправді він боявся за пташат)

Відводив нас від дрозденят у хащах; ми йшли

Із того часу, що явився у спекотний день над берегом

Орелі, день, переповнений тим, що спиняє мить.

У час поміж троянд, кизилових і хвої, і рододендронів,

З усього світу зібраних, утім, уже одквітлих

І з тяжким духмяним духом на межах дурману,

Поміж магнолієвих, що уже замкнулися для бджіл

І для очей цікавих; у світ дітей, що стали підлітками

І на галявині між сосен сновигали і сміхом

Виринали з примерзлого і всохлого каркасу

І піній зі стежками смолистими проворних білченят;

Над плесом із чорнот зеленого латаття і тритонів

Із написами золотом по допотопних спинах,

Де я прочитував родинні монограми гілок

Шляхетних наших родоводів; і це було на думці,

Коли на коліщатах наш нащадок юний з гори

З’їжджав і розвертався на швидкості, я зауважив

Як вправно володіє тілом, зрізаючи кути

Евкліда в просторі безмежнім поміж троянд і сукулентів.