2

Юрій Буряк

У спокої до часу. Дрозди і білки, сойки,

Дятел (не сирійський, а зелений, з червоним

Гребінцем і голосом глухих лісів), метелики,

Малинівки і горихвістки давали зорові поживу

І відвертали від сумних думок, а їх було – хоч

Греблю з них гати! Тож іноді зір застигав на

Точці, і тоді з’являлися видіння: день соняшний

І річка степова, і відчуття блаженства (stop!),

Гіпноз минулого – так, мовбито із пащі часу

Стирчали ніжки жабеняти, а полоз із незмигними

Очима, прекрасними і сповненими насолоди,

Заковтував цей день й не відпускав його очей,

В яких метафора була позбавлена жорстокості

Такої, насичена жіночністю, увагою, любов’ю

(Так йому здавалось); і так подовгу очей не зводив

З клена Фоміна, з ділянки папоротей із таємничим

Папоротевим квітом, який він бачив (і не раз),

Десятиліття живучи поміж троянд і сукулентів,

В оточенні дроздів, котів і білок. Коти – єдине,

Що нагадувало про хижацький світ за садом,

Поза садом, за межами, позначеними ліхтарями

З чавуну, прикрашеними де-не-де такими ж

Маскаронами із буклями Зевеса, відкритим ротом,

Що втілювали жах: революцій, війн, погромів –

Ті хвилями проходили над садом, не зачіпаючи

Його єства. Ба, навіть гінкґо, спиляні на дрова

Під час облоги Києва, зросли із пня безсмертним

Інь і янь, як у буддійськім храмі; тут усе

Відроджувалося й мало відродитися єство його,

Яке згоріло, випалене дотла обвалом із видінь,

Які раз по раз іще з’являлися під полозовим

Оком у склі, промитім зливою, в саду. В саду…