Господень жереб

Юрій Буряк

Не видно й сліду тут

ні хати, ні обійстя,

покинутий сей кут

оплакує лиш листя

трепет, осокорів

і самосійних кленів;

ані з черід корів,

ані фамільних тренів.

Тут був спориш, моріг,

стояли хлів і клуня,

на батьківський поріг

ступав тут мій татуньо.

Тут мати молода

на килимку читала,

у казані вода

Самарою здавалась;

під сливами в садку

із глини піч була,

з вишень у холодку

текла глевка смола.

Руїни хат іще

нагадували діду

під весняним дощем

сліпу й страшну Феміду.

Курчата врозсип двір

із писком засівали,

увечері до зір

пливли за сіна валом

воли і вітряки

в мою дитячу душу.

І от спливли роки,

і сам спливти я мушу.

Стою в шавлії і

у полинах і тирсі.

– Се, Господи, Твої

діла – засів і висів!

Довкола ні душі,

лише кує зозуля

й летить у комиші

багряним сонцем куля.

В темно-зеленій млі,

у запахах шавлії,

де вгору йде з боліт

схил, дідів хрест біліє.

І яструб вишину,

як привид, крильми крає:

він знає таїну

ту, що й зозуля знає.

Він бачив коней тих

і вершника на бідці,

батьків, ще молодих,

радів моїй колисці;

він бачив мор і морд

і бачить знов Руїну,

він бачив стільки орд,

що перли в Україну.

Злетів над болота,

над копанки з ураном,

й летить він, як літа,

як ти, моя кохана

в червоній тиші земле,

у надвечір’я звуках,

у висоті і в зелах,

і в часових сполуках.

Як горній спів, як водень,

що вибулькнув з боліт,

як жереб сей Господень

на спаді Сонця й літ.