Новий Гете

Юрій Буряк

Через десяток років папоротева ділянка

по сусідству з ліреодендронами і всіляко

ошипшиненим садом, на галявині, на чолі

із шипшиною Роксбурга з квітом, як панди око,

стане місцем присутності на землі

спогадів, згадок, снів, що зринатимуть одиноко

із вікна, обліпленого дівич-виноградом

парадизу із папороттю, Раю чи Ельдорадо –

суть не в назві, а в тому, що тут мені

і являлося те, що в житті найбільше

пам’яталося: літо, Оріль і липневі дні,

що ні казка не оповість, ні перо не опише.

Я дивився, як з рурок струмені поливалок

над ґотичним листям у зблисках скалок

покривали ділянку академіка О. Фоміна,

мов ховали за пологом крапель квіт,

що його шукають одержимі у ніч на

Купала і знаходять, але ніхто не бачив, як від

того цвіту розходиться на півсвіту

сяйво, як летить понад океаном і звідти

повертається в сад, як освітлює в снах

дві туї, вікно адмінкорпусу, клен і шибу,

де в застиглому погляді я впізнав

мить, коли папороть готувала вибух.

Таємниці не терплять ні свідків, ні очевидців,

й це був стан розсекречення таємниці,

був то цвіт моїх снів, моїх спогадів яв –

не найгірших моментів мого пробування

біля річки, в гаю, між пташок і галяв,

із життя – найпосутніші видива рвані.

Тільки тут, усамітнившись, вибравши ракурс,

т. б. м., споглядання, і я, мов оракул,

міг тепер провіщати про втрати, про біль

і дивитись ту саму проявлену стрічку

без купюр, а де треба – пробіл

міг поставити: прикладом, біля потічку,

коли раптом усе захиталося і до Шаяну

ми у травні втекли (чи втекли?), я не стану

запевняти, від себе таки не втечеш,

але й там було те, що у рваній картині

найдорожчим не раз видавалося теж –

певно все, що траплялося з нами, відміні

підлягало: то в чорний, то в білий вбиралося колір

і в призначений час в зачарованім колі

поміж папоротями на ділянці ак. О. Фоміна

під кутом із вікна з виноградовим листям

до кизилу в наріжному місці, який підміняв

роль наріжного каменя, зйомки велися

невимовної миті, якій «зупинися!»

двісті років тому наказав Іоган.