Введення Марії в храм

Переклади Юрія Буряка та Володимира Маккавейського

Die Darstellung Mariae im Tempel

Um zu begreifen, wie sie damals war,

mußt du dich erst an eine Stelle rufen,

wo Säulen in dir wirken; wo du Stufen

nachfühlen kannst; wo Bogen voll Gefahr

den Abgrund eines Raumes überbrücken,

der in dir blieb, weil er aus solchen Stücken

getürmt war, daß du sie nicht mehr aus dir

ausheben kannst du rissest dich denn ein.

Bist du so weit, ist alles in dir Stein,

Wand, Aufgang, Durchblick, Wölbung –, so probier

den großen Vorhang,

den du vor dir hast,

ein wenig wegzuzerren mit beiden Händen:

da glänzt es von ganz hohen Gegenständen

und übertrifft dir Atem und Getast.

Hinauf, hinab, Palast steht auf Palast,

Geländer strömen breiter aus Geländern

und tauchen oben auf an solchen Rändern,

daß dich, wie du sie siehst, der Schwindel faßt.

Dabei macht ein Gewölk aus Räucherständern

die Nähe trüb; aber das Fernste zielt

in dich hinein mit seinen graden Strahlen –,

und wenn jetzt Schein aus klaren Flammenschalen

auf langsam nahenden Gewändern spielt:

wie hältst du’s aus?

Sie aber kam und hob

den Blick, um dieses alles anzuschauen.

(Ein Kind, ein kleines Mädchen zwischen Frauen.)

Dann stieg sie ruhig, voller Selbstvertrauen,

dem Aufwand zu, der sich verwöhnt verschob:

So sehr war alles, was die Menschen bauen,

schon überwogen von dem Lob

in ihrem Herzen. Von der Lust

sich hinzugeben an die innern Zeichen:

Die Eltern meinten, sie hinaufzureichen,

der Drohende mit der Juwelenbrust

empfing sie scheinbar: Doch sie ging durch alle,

klein wie sie war, aus jeder Hand hinaus

und in ihr Los, das, höher als die Halle,

schon fertig war, und schwerer als das Haus.

Введення Марії в храм

Щоб осягнути, хто була вона,

ти спершу мусиш місце пригадати

із величчю колон, де відчувати

міг сходинки, де арок вишина

перекриває просторів безодню,

що є в тобі, тому що силі жодній

не змірять дна; і ти безсилий теж

позбутись простору, бо втратиш триб;

коли це так, лиш каменем були б

стіна, склепіння, сходи, спробуй все ж

взірця подобу,

явлену тобі,

відсунути обіруч для початку:

хай спалахне великими речами

чуттєвість, що із подихом сплелась.

Угору, вниз. Палац понад палац –

і поручні струмують над поруччям

на високостей найкрутіших кручах,

впадаючи в запаморочний транс.

А від кадильниць фіміам тим часом

світ застує, тоді як з дальніх меж

пряме проміння повертає в тебе, –

й коли очисне полум’я із неба

ковзне узорами її одеж,

як ти це стерпиш?

Таж вона прийшла

і очі підвела, щоб споглядати все це.

(Дитина ще, серед жінок стебельце.)

Тоді спокійно, як у них ведеться,

торкнулася конструкції – й палац

постав: побачила його дитячим серцем,

а потім все довершила хвала

і вивершила чин людський вкінець.

Вона прийшла, довірившись чуттям:

батьки її плекали, бо – дитя,

а вбраний у коштовні шати жрець

вдавав із себе щирого, одначе

пройшла і це, в чужі не давшись руки;

час долю її величчю позначив

із надвисот під ваготою муки.

Введение во храм

Чтобы понять, что сделала она,

Ты стань туда, где царствуют колонны,

Где шаг гнетет ступеней ширина,

Где арки, полные угрозы, неуклонно

Давя, замкнули пропасти у ног,

Что и внутри тебя, и ты б не мог, –

Настолько велики пространства части, –

Не сознавать его внутри себя,

Как избавления от их гнетущей власти;

Но если даже так, – и все вошло в тебя:

Все камни, стены, своды, перспективы, –

Попробуй занавес тяжелый пред собой

Двумя руками сдвинуть терпеливо;

И – всех вещей священных золотой

Высокий блеск тебе стеснит дыханье…

Внизу, вверху: дворец, над ним – другой,

Бегут перила выше чрез перила,

И высота карнизов их закрыла

Извилистой и страшною дугой…

А что вблизи – от облаков курений

В треножниках не видишь, и лучи

Далекие в тебя вонзают копья…

И если б тут, слепя внезапно зренье,

В огнях лампад одежды из парчи,

Нося сиянье Божьего подобья,

К тебе пошли, – как снес бы это ты?

Она ж, взойдя горе

(Средь женщин девочка в младенческой поре),

Взнесла свой взгляд, исполненный покоя,

Потом пошла все выше, не спеша;

И роскошь вся склонилась в алтаре,

Настолько все уже, что люди строят,

Исполнила хвалой ее душа…

Все отступили, и – ее влеченье

Всем знаменьям отдаться впереди

В ее глазах постиг первосвященник

С двенадцатью камнями на груди,

Ее приняв наружно; но свободно

Такою маленькой из рук чужих ушла

Она к своей судьбе, что выше всяких сводов,

Тяжеле храмов всех уже была!

За виданням: Райнер Марія Рільке Життя Марії: Цикл поезій. – К.: Українські пропілеї, 2017 р., с. 22 – 28.