Лист ХХ

Юрій Буряк

Мій

Вальгію!

І досі

той бій перед очима:

на пагорбі понад наметом Брута –

червоне полотнище од вітру лопотить,

солдати леґіону у повному озброєнні і легко-

збройні шикуються по маніпулах у бойові три лінії;

кіннота на фланги відійшла; цвіт молоді, змужнілі

і ветерани в шоломах мідних зі щитами, в панцирях,

з мечами і списами чекали, коли крізь металевий туби

ріг суремний звук злетить і його підхоплять металеві роги

маніпул і ріжки центурій; я пам’ятаю юніора з перших лав,

що поправляв, нервуючи, хустинку шийну, це був його най-

перший бій… ми рушили вперед – почався наступ, ми першими напали;

зіткнулися із військом Цезаря (я фабрам

наказав спалити всі мости, ми не збирались відступати, напоготові знаряддя для

серйознішого бою було в укріпленні);

почався рукопашний бій, я вивів другу лінію – цвіт молоді, побитий на кручі,

відступив і я побачив на схилі тіло юнака,

що був у перших лавах, – він лежав під сріберним орлом, на спині,

в розбитому шоломі, з-під якого нашийну хустку вітер вибив і метляв краями; я

намагався утримувати у строю солдатів; була це мить, коли спинилось військо і,

як на вагах, захитався бій; зробити поворот, поставити на ветеранів; та військо

розкололось; я побачив, як зрадники під час заміни ліній мечами зустрічають і тоді,

по нападі у спину, я наказав, щоб ті, хто в Брута вірить, тікали з поля бою, до табору,

але було вже пізно; я скинув обладунок, зняв меча й побіг за тими, кому у спину

летіли стріли з маніпул і центурій поріділих.

Одне мене втішає, що я зберіг життя, і не лише собі.

Та іноді я прокидаюся посеред ночі від слова

sacer,

і бачу юнака того, з хустинкою на шиї.