Кокто

Юрій Буряк

Ми всі летимо в експресі, і рано чи пізно буде,

Ми всі стоїмо на месі, і кожен вірить у чудо,

Ніхто не знає, коли це, остання чи не остання,

Не хоче бути провидцем ні віддиху, ні зітхання.

Ми всі у млинах, та буде і з мельників Боже мливо,

І мельник вітряк, табу де, і крила в тобі зупинить,

І те, що не бачать очі, те бачать несхибно душі,

Не кожен, хто щось пророчить, себе за гріхи не судить.

Не всі, що зійшли зі сцени, насправді із неї сходять,

Присутністю вщерть арени заповнені – тих, що входять;

Не завжди із жаром холод нормальні мають сполуки,

І грають оркестри кволо, коли дириґент безрукий.

Та ми зазирнемо в прірву, ніхто не вигукне: – Пробі!

Краса, що лишає вирву, себе залишає в спробі.

Не кожен являє приклад, і слухає Рим Нерона,

Як правда з красою – прикра з не бозна-якого клону.

Не кожного, хто осудний, чекає судьба Сократа,

І суд над ким непосутній, для того посутня правда;

Не кожен, хто знає шифри, ключами заволодіє,

І точні слова як цифри, а цифри – то як надія.

Не кожен, живий сьогодні, не може про це не знати,

І що від стрибка в безодні душі від душі чекати.

Що мельник помре, і крила назавжди вітряк опустить?

Не кожен, хто має силу, не вимовить: – Дубль пусто!

І ангел буває білим, і чорним, як ніч, буває,

Вітряк опускає крила, та мельника виглядає.

Не мова, серця поетів – найкраща у світі мова,

А бронза на постаменті й свого не почує слова.

Слова стоять у повітрі м’ячами з волі жонглера

І кожен м’яч – кілька літер, ледь більше – в гелікоптера.

Не всі з нас тисячоликі, не в кожнім таким є ангел,

Мерцями ж коли – за віком, то Ангел є вищий рангом.

Не все, що лягає в слово, готове – лиш безбережжя,

Що тим є, що вже готове і вивершене в безмежжя.

Тому в готової речі і пальці не ті в натхненні,

Обламані ж руки й плечі і в музиці нескінченні;

Тому на малюнок птиці дивились, як ви на крони,

Мостили гнізда на гілці і дзьобали виногрона;

Живопис не для обману – щоб вилущитись зі світу,

Для виведення зі стану буття свого на орбіту;

Не певен, чи в манекені душа є жива, котрою

У кожному шизофренік щось водить її рукою;

Зваблива слава безумців – щоб видмухати з дрібниці,

Навряд чи для однодумців, перо чи вогонь жар-птиці.