2

Юрій Буряк

Узбіччям йдеш зміїстої бруківки,

що полозом із замку вислизає,

атласом суконь з ізмараґдом сяєв,

сережок дужок і коштовних вкраплень –

ти камінь найкоштовніший корони,

країни, що за хмарами злітає;

твоя карета і твої клеврети

пружинисті, ресори і колеса

на виріст, фаетонова сильвето,

як піт твого міжперся луговою

духмяністю і золотим ефесом

для ясновидця – той, хто за тобою

в заштореній кареті їде з меси;

я бачу діл і далеч з туманцями

над пасмом гір і мури над горою,

де квітом різнобарвним ломикамінь

стеблиться, намагнічений тобою;

на бантинах, у соколиній башті,

на ретязях колодязних у небо

з дном Всесвіту, де зорепадні башлі

згорають, долітаючи до тебе,

з дном Всесвіту в туманностях батисту

домежно неосяжного, якого

не купиш діамантовим намистом,

і аргамака золота підкова

нехай там як – зловісно чи провісно –

видзвонює…

Про вогнище і про вигнанця мова.

Ти не зійдеш на вогнище, згоріти

тобі судилось тільки від кохання

і з королем вигнанця порівняти,

і проміняти розкіш на вигнання,

з вигнанцем не зустрітись в Цареграді…

Країна, яка в оболок вростає,

без армії, без прапора і сурем,

що за сурмою вій твоїх злітає,

крон-принц із Відня, з караван-сараєм

султан і візир, монструазний мурин –

ти залишаєш все це поза краєм,

точніше, поза муром над горою.

– Так, начебто…

так, начебто, але могло б інакше.