З почутого

Юрій Буряк

Був травень 1971-го, мені було

20 років, а ви поверталися із вечора

Василя Стефаника, ви були художником

школи Самокиша…Кальченко,

Лисенка (Мих. Григ.). Реалістична планка

на рівні В. Брумеля. Поки що.

А завтра почнуться репресії.

Зеленіє травень. Цвітуть каштани.

Молодий місяць сіє сецесію.

Ти впізнаєш славетних митців,

що прийшли до театру Франка –

тисячі людей святково вбраних.

Хто він…Василь Стефаник?

Всідаєшся в крісло, оббите червоним,

очима по залі нишпориш у пошуках

своїх побратимів і думаєш про

…люту холодну зиму, коли від

білого інею ламалось віття

у гаю на деревах понад Дніпром,

коли лютувала хуртовина… Стоп!

Немов крізь сон чуєш оплески,

зворушені голоси промовців.

У кріслі, оббитім червоним, хилить

у сон, бінокль театральний береш

і на сцену дивишся: «Андрій Головко

цитує слова, звернені колись до пись-

менника:

– Василю, не пиши так, бо вмреш…»

Сцена театру Франка

обертається на панораму,

а ти думаєш про картину «Вершники» (150×115,

пам’яті вчителя М. С. С.).

Замовив підрамник.

Знову оплески і знов Головко –

слухаєш його, повертаєшся до життя

в оббитім червоним кріслі,

згадуєш своє обірване, полотняне,

голодне (але чудове, ясне) дитинство.

…Степ, сонце палюче; хочеться

хоч краплини води (у буфеті

хильнув із друзями),

ти пасеш корову або поганяєш

коня у плузі,

йдучи босими, порепаними,

скривавленими ногами по гострій стерні…

а за пазухою, крім сухого

окрайця хліба,

читанка з оповіданнями А. Головка

(«У нього очі сині-сині,

неначе волошки в житі…»).

Дивишся, хто у ложі, в кепі

класика впізнаєш і думаєш:

усіх перестріляли, а цей…

«Один, як отой місяць на небі».

І озираєшся, чи ніхто не

почув? Хоча ти й не

промовляв уголос.

У ложі президії сидить Маланчук,

шанувальник нової сецесії

(щойно прийшов із сесії).

Він уже знає, коли почнуться

репресії.

«Грають кобзарі». Ти розчулився:

«Моя гучна, голосна бандура

вербова…»

В кріслі, оббитім червоним,

знову сниться корова.

«Як жаль було розставатися з нею»

(здається, це продовження думок

про бандуру). Співає хор – знову

(у кріслі, оббитім червоним,

хилить у сон) рідне село… співають

сестри з подругами (порожніє зала).

Розпізнаєш голоси подруг своїх

сестер – Маньки, Параски, Теклі.

«В ніч на Івана Купала… в ніч на Івана Купала» –

звучить рефрен, сняться вже розписи

Базилевича – молодиця в пеклі,

з ложі встають і йдуть просто на тебе

Головко, Маланчук і… Стефаник (дивно).

Ти кажеш: – Василю, тобі ж казали!

Й шепочеш:

«В цей травневий теплий вечір мені зимно».

Маланчук простягає до тебе руки,

включається Базилевич

з пеклом, ти кричиш: – Ні!!!

Знов прокидаєшся. Вечір скінчився.

Виходиш сам із театру ім. І. Франка, йдеш

бруківкою карламаркса (повз кінотеатр «Україна»

і консерваторію). На Хрещатику гаснуть вогні.

Тобі зимно. Знову згадуєш про

дерева під снігом понад Дні-

пром

і кричиш Маланчукові в його маланчуцьку пику:

Ні!!! Ні!!! Ні!!!

Але пізно. На Хрещатику гаснуть вогні.

Приходиш додому і дивишся на «Вершників»

(пам’яті М. С. С). Бачиш молодика у вікні

(не при погонах, а місяця), а тоді береш

нотатника і записуєш двічі:

«Василю, не пиши так, бо вмреш…

Василю, не пиши так, бо вмреш…»

Потім спльовуєш: – Тьху! Знову цей Базилевич!

Перекреслюєш і записуєш двічі:

«На Хрещатику погасли всі вогні.

На Хрещатику погасли всі вогні».