Степова Цірцея

Юрій Буряк

О скіф’янко, що згинула разом з царем!

Половецька красуне, скам’яніла навіки,

в підчерев’ї своєму з мечем.

Амазонко з відрубаним ворога удом

за поясом. Наддніпрянко з інталій і гемм.

Із Ґіреєвих коней товар і трирем,

о м’ясиво ясирне, узяте за коси,

що пливеш до риночку царградського босе.

І тому у степу не лишилося міст,

не лишилося храмів, а ті, що лишились,

по фундамент зітерлися і по заміс,

бо упам’ятку тільки твоя одержимість,

з кораблями хаток під вітрилами стріх,

понад дичками – цвіту весняним димком,

між садками з вишень ти пливеш без доріг,

з бугаями і теплим з дійниць молоком.

Понад степом пливеш, степом, верш-

нице піль золотих, міст, які у степу

в ріст пішли, ти невловна як вітер, твій Улісс

погубив стернових і своїх веслярів.

Так, це ти з них зробила кнурів.

Так, були незабутні, а стали знебулі.

До кобили джгутами прив’язана із

твоїх довгих і чорних кобилячих кіс,

із парканом у дьогті… кобилячий хвіст,

– – – – – –

Дніпром повита, ти пливеш униз,

достоту так, як проти течій суперечних

йшов Святослав, ще гордий і статечний.

Та всім відомо чим усе скінчилось –

із черепа його зробили чашу…

З краси твоєї жертовні чаші час

робив не раз, ти піддавалася на кожен реверанс

історії, щось божевільне є в твоїй красі

з усіх племен і від усіх часів,

ламке і не злютоване в одне,

з непевним ранком і ще більше – днем,

що видається велетенським дном

із космосу, де за твоїм тавром

теренів рідних видно космодром.

Ядерна діво, світишся ядром

урану у чорноземних полях,

повією стаєш на битий шлях,

не десь, а там, де ця земля –

в країні задзеркалля і заліз,

у безладі із безліччю Аліс.

І де морів дзеркалами твій Улісс

помножений, пожбурений униз

чимдалі від Ітаки, аж на Віз

Чумацький, на Чумацький Віз

із шестерень солярних і коліс.