Стара ікона

Юрій Буряк

Відкраявши півжиття для себе,

погулявши, навіявшись і всмак

продеґустувавши, як наречена Авґуста,

вона знову і знову і знову до тебе

хоче, либонь, повернутись, але кому це треба,

щоб знову зі згарищ – напустом

це обличчя ебенове й забугорної моди

витвір, цей порцеляновий плащ;

голосільницею, може, узяти?

плакальницею? Але й плач, плач

буде нещирим, до якогось виття

подібним, та й помирати зарано, ащ-

е не треба з ебену, не треба з її

рук і Закону Божого, я ж бо в законі

поет, я поет у Законі… законі… законі…

Tabula rasa, Орелі, Дзеркальної оболоні

і ще багатьох-багатьох, я від неї не всох,

Боже, Ти наблизив мене і до Граду Свого,

навіть шкіри вділив, яку вижер вогонь,

який жер мою душу, той шабаш пожеж.

Ти відкрив мені далеч, а далі, ніж Ти,

поле, спалене болем і з піль чорноти,

незважаючи на порцеляновий блиск,

у глибинах спливає від вогника віск.

У глибинах спливає від вогника віск…