Знову ти

Юрій Буряк

Братові

Минуло 10 місяців, як тебе не стало

Ми мали зустрітися на зупинці

в Дніпродзержинську, ти

затримувався; на жінці,

що стояла поряд, погляд

відпочивав, ковзаючи без мети

профілем, грудьми в анфас, її звали Оля

(із Севастополя, чому саме звідти, а не з Ростова-на-Дону,

скажімо, куди ти їздив, чи з Таганрога,

де відбувалося дійство, не з’ясуєш

тепер), ти нарешті прийшов, ми сіли в тролейбус й, «ну,

поїхали!» – ти сказав, запам’яталась дорога,

схожа на верхьодніпровську (всує

не просторікуватиму), з’явився міст

і широка ріка, раптом водій тролейбу-

са повернув праворуч і почувся тріск

парапету, війнуло селом (я встиг подивитись на тебе),

бугель упав на воду, вдаривши як веслом

і як метелик із гусені, сабвей торонтський поплив пароплавом,

щоправда, з пробитим днищем, звідусіль текло,

ти протер свої, в золотім обідку, окуляри

(жінка щезла), і берег перед причалом,

весь у граніті, нагадував набережну і Поділ,

яхт-клуб, у який бруківка впиралась Хрещатим Яром,

а на палубі жінка (інша) стояла, яка втілювала чекання,

ми піднялися на дебаркадер, до колін у воді

перейшли свій тонучий корабель, і взялися, ані

чим не виказуючи хвилювання, за поруч-

ні, нас зустріла та сама жінка, що ховала своє лице,

молода й вродлива, я зрозумів це скоро,

я зрозумів це, коли вона обернулася і веснянки

на її обличчі, густо всіяному Творцем

з надлишком пігментації, рудим рудиментом,

як сестра чи донька, чи мати твоя, мене

вразили таїною тотожності атмосфери Землі й плаценти ,

і я побачив, як з інфернального постає земне.

Що? Ти мене готував до цих перетворень,

а сам на хвилину вийшов, попросив

потримати мішечок з картоплею й сиром,

передавши від камери шифр, ключ і шворінь,

як до склепу (льоху) спускаючись у віджиті часи.

І як зринув із пам’яті, так і пішов за виром.