4

Юрій Буряк

Кінець липня, автобус Передовою

вирулює на Березань, а далі цвинтар циганський, Балівка,

О. Т. Гончара село, генделики із лелекою… на вивісках,

та самих лелек вже не видно.

Кухоль пива. Зупинка.

За Лобойківкою скоро і Петриківка. Там калина при хвіртці, розпис,

під горіхами хата, сливи, артезіанський колодязь, вода,

там вона молода і ти не старий, там вишневий сад і малинник,

і з картоплею шмат землі,

там у миску жерехи не вміщаються, карасі ж малі

із Чаплинки качино-вужатої,

там козацька пам’ять у сіножатях, скіфський некрополь, ампір

ХІХ-го недоруйнованої церкви білої,

там увесь пантеон петриківських майстринь, над Патівкою

дим від хати Тетяни Пати, у рядочок вишикувались хати

над розливом Чаплинки, час тут плине повільно, як лебідь, і шум води

часом чути буває з-під японського мосту, де малеча полює на щупаків

і час у гирло з водою тече, як пісок, перетікаючи на носок

ноги, над камінням, привезеним із кар’єру…

«Певно, тут ти й завершиш свою кар’єру», –

думаєш, ідучи від автовокзалу

і уявляючи як зараз сплеснуть руками, кажучи:

«А ми на тебе і не чекали! –

і на рану солі: – Та бачу, рідне до болю…»

Зчуження до речей [*] і до всього,

що перетвориться в символи – скарабея з Єгипту на клямці

від вхідних дверей, рефрижератор на трасі,

який у поворот не вписався,

тисячу проб замальовок пензликом, де у кожнім прорисі

загублене почуття і марнота життя без продовження, що штовхає тебе

сюди, де твій син, де знайти конче треба розгадку,

вкодовану в скитський міт,

ну, хоча б у скарабея на клямці, достоту схожого на вхідні ключі

до єгипетських пірамід.

* До відторгнення з «ефектом лелеки»,

побутових речей і шедеврів її фонотеки,

сновидінь, яскравіших за будь-яку дійсність,

але – не коня у лузі, не в небо між зір пролитої пісні.