Пуща-Водиця (1993)
Юрій Буряк
Я прокинувся на дачі, куди вперше заїхав звечора на службовій «Волзі» холодної зими року 1993; перше, що побачив з вікна маленької кухні, – просто під вікном сокіл патрав свою жертву, сокіл був завбільшки з кота, круглий, схожий на сову; бувши не підкованим «орнітологічно», я визначив, що це був підвид тих його родичів, що літали околицями Вузла ще на початку 60-х і яких називали кібцями, ближчими до соколів Абхазії, з якими виходили місцеві мисливці на соколині лови (полювання соколами на куріпок у долині передгір?я), що збереглися тут бозна з якого часу як релікварій в оточенні ендемічних піцундських сосон (сестер припонтійських, корабельного лісу римлян), які вціліли, як і цей вид мисливства, колись вочевидь поширений і в степах Північної Чорноморщини і тими велетенськими соколами-орлами, двоє з яких жили в клітці в часи мого дитинства, підстрелені мисливцями, взяті пораненими в полон сердобольними вбивцями, які, вбивши красу, побиваються над нею часом до суїцидних вивихів, і тих яструбів божедарівсько-новогурівського неба дитинства над стрішаною хатою діда Василя й баби Дарини (ті птахи не перевелися донині, одного з них я бачив над очеретами зо три роки тому в степу під дідовим хутором, на місці якого тепер зяє покинута уранова копальня).
Сокіл додзьобував маслака з кухні дачного ресторану-їдальні.
У другому, протилежному, вікні сосни стояли в снігу мертво й незрушно. Асфальтовою доріжкою легко одягнутий у військовій формі ішов чоловік без рук як персонаж щойно прочитаного «Поручика Кіже». Це був леґендарний генерал Петров, котрий, коли йому відірвало руки в бою, зубами розряджав гармату, і – вижив.