Тризна

Юрій Буряк

Не станеш вовком, на запах крові

Не йтимеш. Тільки навіщо ждеш,

Хто вийде з поля під цю Покрову,

Стоїш на чатах у час пожеж?

Його одного вона любила…

В одній – шаблюка, у другій – спис,

По лікті руки в набряклих жилах.

На кого зброя, яку він стис?

Якщо зруйновано їхні храми

І він, пришелець, лишився сам,

То правда: мертві не імуть страму,

Вони належатимуть Небесам.

Якщо на місці руїн і згарищ

На палях зводитимуть палац,

Всеможний Боже, Ти тільки скажеш –

І стане явою Божий глас.

І та з Небес не зійде до скону

Того, хто вірив. Та – буде Там.

Він стане знову молитись лону,

І стануть стіни, і стане храм.

Псявіра, блазень в земній юдолі,

Він дав їй сина і дав би ще

Всього, що хоче, любові й волі,

Води і хліба, якби не щез,

Якби не вмер чи не був убитий,

Але хіба то не він стоїть?

А далі – хіба не її то діти,

Хоча вже стільки спливло століть?!

Якщо зруйновано наші храми

І я, пришелець, лишився сам,

То правда: мертві не імуть страму

І всі належатимуть Небесам.

Не тим, де Пси, де сузір’я Діви,

Не тим, в які я тебе пустив…

Яка ненависть у тих тятивах,

Де стріли гаснуть у тиглях слів!

Молюся знову на ті ж колони,

Чманію знову од голосів,

На сина я молюсь і на лоно

Твоє, до ствола торкаюсь – на псів:

На тих, де ти – ніби шкура знята,

В чаду впольована в час пожеж…

І я не вовк, та вогонь у брата

Молочним Шляхом вганяю все ж,

І другого брата обрамлю в троянди,

І в’їде із ними він просто в рай,

Ріллею волочачи власні гланди

Під вереск пацючий, грачиний грай.

Бо той, хто торкнувся твойого лона,

Мусить у пам’яті це тримать:

На двох Аполлонів досить Нерона,

Якому байдужі і вік, і стать!

Як чашами, вдарю двома черепами,

Аби не розхлюпати їх імена,

Що довго ще сяятимуть над нами,

І вип’ю за них молодого вина.

[1992]