Ламаючи сни

Юрій Буряк

Ну, до чого ці знаки, видіння?

Скнара, сни, мов скарби, перебрав:

Срібло даху і поле осіннє,

Не вода – а вогонь із цебра:

Сплеск, повільне падіння крізь бризки.

Я тебе за рукава беру.

Зблідла, ти нахиляєшся низько

І колінами б’єш по цебру,

І в обличчя – вогонь із криниці.

Ти втікаєш, біжиш до вікна…

Я – туди ж: мені видно світлицю,

І відьмачка встає з тапчана,

Подає мені з кухля напитись,

Кухоль той – з калинового пня.

Де ж калина? Я падав на білість

Квіту – впав на багнюку з коня…

Ось уже над яругою кінь мій

Поковзнувся, підводжусь, а кінь

Відштовхнувся від прірви коліньми

І над нею піднявся, мов тінь.

І мене підхопив, і за гриву

Я вхопився, натис на боки,

Віжки знову пружкі, яктятиви

В пальцях Бога, з Ясної Руки

Знов лечу над грузьким роздоріжжям

По торішніх вогких полинах,

По – колишніх, бо все тут – колишнє,

Як під срібло фарбований дах.

Де в димар виліта чортовиння:

Мені все одно, хто тут бував, –

Не потрібне мені вознесіння

Понад дахом, що я фарбував!

Я одного б хотів – без обману –

Будь, як є, у розірваних снах.

Я ж з Тобою прощаюсь, кохана,

Срібна пташко в погаслих полях.

[1992]