8

Юрій Буряк

Графська пристань і, як у дитинстві, – медузи,

а за пристанню – навпростець – Південна бухта,

там давно-давно колись жили твої друзі,

квітнув мигдаль у березні, бджоли літали, був ти

сільським учителем з Гуляйполя і приїхав у гості.

Вранці поїхали до Інкермана

і піднялися в гори, з правого боку, тим краєвидом

милувався з генуезькими вежами, які в осінь

в’їхали ось із пагорба понад монастирем

святого Климента, печерними норами візантійськими

ченців з Мангупу, Ескі-Кермену, нагірною Ґотією

з шаллю розпису на святій, що розкраяла дійсність

і у Віндзорі перед Барбекю в автомобільного скла кіоті

показала, якою вона була до – як час зруйнував розпис,

я сів до авта й ми поїхали до Детройта, і за нами – понтійські міти,

як це хоч дивно – не оруелівські “1984” і тварин колгоспи –

міти, з церквами в скелях, мощами святого Климента, вежами Каламіти.

А в затоці, напроти Південної бухти – баржі,

кораблі військові з жовто-блакитними прапорами

і трикольором – наші й за наших старші,

бастіони, колізей Севастопольської діорами.

Та не шкода було Імперії. Смерть її солі в сльозі не додала б ні граму.

Ми приїхали в місто, що перетривало кілька імперій,

зі шрамами на обличчях скель, з морем, з морем

і морем і зі святими дальніми в емпіреях

з перспективи на Кримську Ґотію – каньйоновим коридором.