Прибалтика. 1972

Юрій Буряк

Здається, в Шяуляї ми ночували у спортзалі,

литовські хлопці грали у баскет…

в Паланзі вийшли на Балтійське море,

у Клайпеді в порту не міг із голови я викинути парочки навзір інталій

із електрички (наш тут Вторчормет

линяв!); і слів про Захід, що не любив його Суворов.

Як через Альпи перехід, була ця подорож у Вільнюс, Ригу, Таллінн.

У Вільно в синаґозі з вітражами я талмуди

і тор сувої з подивом торкав;

старого міста брук відлунив хори

і брязкіт зброї, дзенькіт шпор і тарантасів цокіт, з вершниками коней, будки

блазнів, тандитниць на возах в Тракай

тягли мелодію – так, мов це було учора,

в книгарнях повно було польських книг – нє вєм по-польськи! – Посполита Річ зусюди

мелодіями піснеспівів католицьких з полону

провулків, сходів д’горі нас вела,

де Єзус Христос у соборі Анни

святої понад Вітовтом і Гедиміном, понад Жигмонтами перепони

різноманітних кольорів зі скла

робив теплішими і так виводив невблаганно

з органа душі від часів ще тих – з пінакотекою – аж до часів потомних;

мелодією фуг, якими Чурльоніс дощ писати –

балтійський, зимний – пробував на звук,

у дюнах арфи льодові і струни

в музеях, парках, акварелях, склом вітрин, алмазом витончених крапель, патин

давніх, шліфований віками брук

і світлі зали, тиші берегової дюни,

де він підслухав, мабуть, мушель шум – як шелестіли понад морем зорепади.

У Ревелі – Равель, у Тарту був сніг на горах,

дерева чорні нагадували брейгелівський став,

і ресторан, як у Литві орган, гудів, та тільки

стояли в черзі на мосту під кутим півником і до столів дістались ми не скоро,

з моста –

гора над Ре?велем, і сніг на ній, і нам як українцям – пільги

в місцевому готелі, на звук естонська мова –

як сніг м’який, дзвінка й тягуча, мов зимовий сон;

в старому Таллінні коти гуляли на дахах, високі стелі

спальні, піч із головою Овна угорі, і ніч, така ж чудова,

як господиня, що увімкнула радіо, з якого баритон

естонською співав (можливо, був це Отс), що добре спати у м’якій постелі

вдома. В Ризі, розігріті, у Домському соборі,

де був найкращий на той час на весь Союз орган,

ми вистояли стійко навіть месу;

всю Балтію без головних уборів

проїхали, а в Мінську вийшли на вокзал

ми без шапок і на страшний мороз, та гірше – переплутали адреси

немов, коли в Дніпропетровську на пероні знов стали неграми,

тепер – від пилової бурі.