Німеччина. 1990

Юрій Буряк

Меса у Ляйпцігу, меса

в тому соборі, де на педалі орга?на натискував Бах,

обличчя жінок типажем нагадують матір мою;

дюрерівські молодики, пов’язки на їхніх череслах –

базальтові Нібелунги на християнство ва-банк

ідуть на баварських кресах;

клавіші під руками джерелами духу б’ють.

Довідники телефонні

прізвищем Angel рясніють, ґотика – в рай земний ангелів лет;

сосиски з гірчицею, справжнє пиво німецьке тут п’ють;

трамваї напівспорожнілі вечір бере в долоні

майданів і зависають над містом шпилі, сигарет

по шостій в радянській зоні

можна лише дістати, коли в буфет привезуть.

По арматурі вокзальній

між голубів тіні вождя Рейху з флюгером і перших осіб

літають; за презервативами в чергу хлопці стають

(бо – з кольорової гуми); в готелі, в “Кон-ти-нен-та-лі”,

мінетниці з телеекрану випускають шасі

в нестямі і сунуть далі.

Білими простирадлами довга триває путь

просто блощиці, яку я

бачив уперше не десь – в Європі, в стерильному Фа-

терлянді, хоч нас зустрічали люди із СДПН,

і хоч би що було в них зі страв, без хліба їм все смакує,

найперше, це – щоб на плечах була своя голова:

в Німеччині why is

why важливіше, ніж реноме а la супермен.

Там, де стоїть “Кафе-баум”,

з вікон, що юного Гете бачили, в них відбивався і дах

будинку напроти із ґанком, сходами у нежиття,

наче акордів тривання, кроки між довгих пауз:

поцілувавши дітей, виходить на вулицю Бах

і час вибиває в аут,

йде від родини в безвість, для музики – холостяк.

Місце у місті з Мефісто –

тут він з’явився біля підвалу в прозорі напроти дверей

(а там у кутку вечеряв із друзями юний Вольфганг),

рукою тримався за комір, кинувши погляд різко,

провів по кишені пальцем і вийняв жмут лотерей –

мовляв, з Лореляй все чисто,

з вашою ж Маргаритою Фауст проґавить шанс.

Мертві обрамлюють форми

знаки солярні в піддашші, патину сіру залишив тут час,

бруківка чобіт гупотінням раптом озветься з імли,

полотнище замайорить, на білому свастик чорних

з колонами і ревінням, з рук смолоскипи стирчать

і грають ріжки і горни,

крилами на штандартах шикуються вряд орли.

Бьоклін, експресіоністи

поміж атлетів й атлеток у позах приявних арійських форм,

аж хочеться мармуром стати для невідомих майстрів;

публіки ж, як на ярмарку – ні стати ніде, ні сісти –

брандмауери з брандспойтами викликають фурор

у мастурбанток-расисток,

совочниці безневинні вражені й поготів.

Карикатури на штазі

з виставкою спецзасобів для заглядання в усі дірки,

на коміксі – Маркс у ступорі, в Енгельса – переполох:

тут агенти спецслужб усіх країн, коли в нас наразі

ще тільки попідіймали носи угору совки.

Перейменовують штрасе

й гроші ходять на рівних Німеччин одразу двох.

Маркс із Енгельсом вкупі

як персонажі коміксів знову, тепер у рекламі, – зірки,

вони рекламують ГУЛАГу велич, його масштаб:

на мапі (півкулях земних), мов капіталіста дупі,

класики наших звершень розвішують номерки

і воду товчуть у ступі,

а віз той з комунізмом, де був, і лишився ж там.

Швидкість експресу притишив

мур у Берліні, дівчина на велосипеді крутить назад,

та прапор орлом натякне на те, що гряде, з вікна:

“Ауфідерзейн, Хонекере… Дойчланд Демократіше…”

Це знову в кулак єдиний стискається Фатерлянд.

Шагренева шкіра, швидше,

ніж перекласти слово встигає нам Еріх Арндт

й дівчина крутить педалі,

швидше розібгається назад, час на ратушу дивиться так,

мов Гізель, коли покидав Баварію, вчитель киян;

і сталося так, як інший киянин казав, Бердяєв:

“Ульянов – профан в економіці, в культурі ж – мудак”.

Та “маємо те, що маємо” –

скажуть, коли вернемось у рідний свій бандустан.