1

Юрій Буряк

Першого разу вирушали ми в дощ із Дніпропетровська

через Ксенівку, повз місцеву психушку, де – башта водонапірна,

неподалік, де на мосту, після випускного, зустрічають світанок у доросле

життя; колись вона видавалась одним із семи чудес світу – Колосом Родоським,

а тепер, у краєвидах осінніх – плямисто-жовто-багряних – і вона якась божевільна;

нічого тут не змінилось за сорок років на краще,

паркани, заляпані брудом, і колії над узвишшям,

у радіусі двох кілометрів; з пригодою із найвродливішою було

й найогидніше горопашшя:

он схил, під яким тебе випробовував Бог, підсунувши те блядище;

зліва – садки осінні аж до Одинківки з дівчатами з передмістя,

і жонами, що не проти, відповідно – з фізмату і з літінституту,

веранда під виноградом, діжка з метеликами-потопельниками і обійстя,

художника дім, який, як на сучасні виміри, нагадував халабуду,

та й відтоді так багато води спливло, що в цьому все ж таки

упевненому в собі чоловікові не розгледіти вже юнака запального,

що з Рибальського мосту збирався стрибнути таким собі Вертером…

Авто їде швидше, ніж думка працює. “Треба пального, –

каже водій і зупиняє перебіг млявий

думок, що як листя спадають, – бензин подорожчав…”

Десь тут, на Старій Ігрені, з мерця в такий день глину змивали,

дощило, коли похоронна процесія з духовиками, в дощик

разом із селем і музикою духовою почала сповзати в долину,

і мрець з домовини випав і покотився до загодя ями

виритої, випереджаючи час, а труби і домовину

з віком, і барабани, й вінки від рідних і друзів зі зворушливими словами

на стрічках залишив у живому минулому; мертві

стіни імперської буцегарні, наддрук “цілком секретно” інструкцій

були навряд чи тоді рятівними для Галини, скажімо, чи для Семена,

і висвітило в пам’яті кримську ущелину і людей у такій самій “кібуці”

під Успенським собором нагірним. Нарешті, ми переїхали

пам’ять про одноповерхову не-Америку художників, кінозірок і безумців.