Мамаї (V)

Юрій Буряк

O. N.

На чорно-білий штих суворі каркелюри

І з променем зорі в стик генетичний код.

Душа, хіба вона – автопортрет з натури?

Канон один, однак, це не канон ікон.

Над голеним чолом зметнувся оселедець,

На срібляній серзі відбився молодик,

А в плетениці літ ще більше ожеледиць

Підковою дзвенить, ніж плаче молодиць.

За полог далини крізь половецький усміх

Відвагу заховав у рівноваги вісь.

Цей спокій степовий, він у жаскому русі.

Хто свій серед вовків, той сам пружкий мов рись!

Оманливі стежки на просторіні матриць

Походів, з’яв, розправ і щезнень сизий дим,

Утілення в божка десь на краю Суматри

І з леза шаблі знов поява молодим.

У леготах верби з тонкого верболоззя

Чорнить обличчя скань, мов тінь крізь очерет,

В заплющених очах блаженство передгроззя

І чотки з бурштину чи у шовках кисет.

Розважливо набив заморським зіллям люльку,

Під корком сулії – його множинне «я»

Чекає спроквола, коли дотравить мульку

Ґендляр, що перед ним в’юниться, мов змія.