Запізнілий Гільйом де Лорріс
Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)
Вiзiя Iталiї
премудрість, що була чужа бажанням,
Білоголовий Нестор [6] з юним зором
Проникливим, поглянувши, прихильно
Мені кивнув як рівному. Збагнув я,
Простецьку велич бачачи: це він.
Усмішка Тиха, що була з ним завжди,
І Сміх М’який, похлібець і служник.
І тисячі красунь, веселих, безтурботних
Супутниць нескінченного бенкету.
Любов там проглядала крізь туман,
Імлу, таку тонку і делікатну,
Що спрагло в себе всотувала погляд,
Тож кожну постать огортало сяйво
Із тьмою дивовижних самоцвітів,
Блискучіших за перли і рубіни земних поверхонь діадем.
Тендітні, наче з марева, дріади,
Які, здавалось, вищим силам служать,
З глибокими озерними очима,
Божественні і досконалі північної Італії
Міста закарбував я, попри все, в собі.
З них кожне – жінка вроди неземної;
Гінка Верона [7] першою постала,
Ми цілувались потемки, та потім
Нас випадок навіки розлучив.
Але я завжди в серці призначав їй
Побачення; бо серце хоче, аби наші
Думки перепліталися щороку,
Мов пальці рук, і промовляли очі,
Що так багато бачили; вона, та, що
Любила Майстра, несе через роки
І стиль його, і почерк у “Signor Square”,
“Che lo glorifico” [8].
Вона простерла руки,
У глибоких її обіймах щезли всі
Смутні думки. І я забув про біль і втому,
Про войовничі відблиски тих битв
(Їх безупину розум наш веде з самим
собою), які ми зріти ще не заслужили.
І все, що прах символізує цей,
Забулося. Душа моя розкрилена
Умилась водою прибутною радості.
Не світлом і не міццю, і не ладом,
А тим, що трійці тій було причасне,
Ба навіть більше: тиші після світу.
Таким був дух Верони, і пройнятий ним,
Відкинутий над розуміння, я був як море,
Що сталих форм не містить у собі,
Cioe [9], плинне, те, що рухатися мало,
Огорнуте у затверділу оболонку –
Налите в чашу, різьблену під вина,
Морською хвилею оброблений базальт;
Отак було й з думками тими, що їх я згадую,
В яких немає пізнання про довгий час
І простір, що йшов на мене з Рогової брами [10].
Коли скінчилося століття перевтілень
Її – у мене, а мене – у неї,
То я помітив, що дві речі визнавала
Вона: Верону і служіння, знане і мені;
І, пробудившись, я зробився служником
Її, простою річчю з дедуктивним розумом,
Бо зрозумів, що речі всі символізують [11]
Інші речі, і все, відоме нам,
Є лиш частиною рівняння, що править усіма.
Захоплений цим відкриттям,
Я відповіді не знайшов, чи має межі сенс речей,
Так склав хвалу я піфагору, ще раз його
Звеличив і в екстазі повернувся до палацу Мрій:
Феніче [12], до квітки лотоса подібний,
Поволі плив крізь фіолет повінчаного моря,
На привид перетворюючись, темну пляму,
Я знав, її ім’я – “Все-забуття”,
А звуть “Володаркою Опію”,
І так у ній я розпізнав добро і зло.
Тоді служниця “Pavio” висока
Зі сміхом втаємниченим пройшла,
До неї я звернувся, і вона мені
Піднесла келих білого вина
Зі свіжих виногрон, що донедавна
Живило брості, грона прикрашали
Їй плечі і над ельфами-бровами,
Уміло скріплені, лежали на чолі;
у кожній виноградині життя тривало
Чисте, без ферментації в імбировому небі.
Все добре було в пам’яті вина.
І далі бачу я: Флоренція, Гоїто,
І найпишніша брама – Генуя в Лігурії,
Корнелія Колумба [13] крізь далеч:
Він виразно в собі з’єднав пророка й мужа,
В одному – двох, розділений навпіл,
І кожен міг уславити ці пагорби і море;
В минулому таких було багато –
Яскравою вервечкою, у пурпурових шатах
Й темно-червоних мантіях виднілось те
У збляклій, притишеній повабі фалд
Глибоких: піднесено розкрилився мій зір,
Над їхніми туманними спорудами. аж тут:
З’явилась ніби хмара загадкова, чиєї
Назви ще не знав, та музику чию вже чув
Ясної ночі з утроби віддзеркалення земного.
Cioe, San? –– Сан П’єтро на Адіджі [14],
Там, як тьмяні зорі, сяяли свічки вівтарні,
Вся темрява була м’яка, затінено всі обриси,
Все Бога славило величним хором удалині,
Піднесено, як у яснім узвишші.
Все те й споруда в місці тому – із банями
Округлими двома, – майстрів виказувало
Невідомих і полонило сяйвом надпотужним.
Весь храм дзвенів басами й сріблом, як вода
Репіжить: отак моє видіння музика гойдала.
Я загубився в ній і опритомнів лиш тоді,
Коли довкола звідусіль закалатали дзвони,
Й біло-сліпучий вітер, сповісник Світанку
Знов опустив мене на землю, та дивний
Спокій охопив мене! не знав я досі, що може
Стати добре так людині: обвилось щось довкіл
Моєї голови, і втратив я ненависть до земного.
Примітки
Варіант перекладу:
Запізнілий Гільйом де Лорріс
Вiзiя Iталiї
Премудрість, що чужа була бажанням,
Білоголовий Нестор з юним зором
Над письменами, глянувши, прихильно
Мені кивнув як рівному. Збагнув я
За простотою величі: це він.
З ним Тиха Усмішка, супутниця,
І Сміх М’який, похлібець і служник.
І тисячі красунь, з якими
Він довжив нескінченний свій бенкет.
Любов між них з’явилась як туман,
Як випари, тонкі настільки,
Що зорові не чинять перешкоди,
Та кожну з них вінчають ореолом
Сяйнисті міріади самоцвітів,
Блискучіші за перли і рубіни корон земних владик.
Стрункі й ефірні, як дріади,
Його служниці ось переді мною
І форми гармонійні перед очі північної Італії
Найперше, що побачив. Кожне місто
Було як жінка вроди неземної;
Гінка Верона першою з’явилась,
Ми в темряві поцілувалися і щось
Одне від одного нас далі повело.
Та в серці я їй завжди призначав
Побачення; і подумки ми сходились щороку,
Як пальці з пальцями, як час в очах із часом;
Вона любила майстра в інші літа
І знак його донині в “Синьйорів Сквері”
“Che lo glorifico”.
Вона простерла руки
І в глибині її обіймів
щезло все: усі нагадування горя,
весь біль, вся трощ, усі уламки
розбитих осяянь і умислів злостивих.
Душа громадить їх, мордуючи себе,
Яких нам розгадати не судилось,
І все, геть все, що означало це,
Було забуто; з полегшею душа
Ввійшла у вільгість і перейнялась
Не світлом і не міццю і не ладом,
А тим, що трійці тій було причасне,
І навіть більше: тиші після світу.
Таким був дух Верони, і весь час
Було це вище розуміння, як і моря
Самі в собі не мають власних форм,
Cioe, як набуває форму рідина,
Лише огорнута в твердого тіла форму:
Вино – у форму гранчака, а море –
У форму чаші берегів з базальту;
Так думка і відбиток сеї думки
Не містять форми пізнання про те,
Що йшло до мене з рогової брами.
Коли скінчилась ера перетворень
Всього мене у неї, а її – у мене,
Я зрозумів – вона звеличує дві речі:
Верона і любов старих часів;
І сутінками вкрило сновидіння, я прокинувсь,
Щоб звичайне міркування підказало
Я виринув зі сну, і як коханець речі
Аналітичний інтелект, що бачить, –
Всі речі – тільки знаки інших
Речей, і їх багато, нам знати б
Тільки їхні обриси
І я, несамовитий, на краю сих візій
Знав, що значенню речей немає меж.
Так, піфагора вшанувавши, знов
Я повернувсь до дому Сновидінь
Й Феніче вгледів: логос плив
За пурпуром обвінчаного моря
І став душею, дівою з очима карими,
Було ім’я її “Все-забуття”,
А звалась вона “Владарка Дурманів”,
І зло, й добро її я розгадав.
Тоді висока Павія ввійшла
Зі сміхом таємничим і чудесним
І підійшла до мене, і тоді
Мені вона піднесла келих білого вина
Зі щойно вичавлених бростей; грона
Їй плечі прикрашали, і вінцем
Розкішним лежали на її чолі;
Коли надпив, життя у виногронах,
А не хміль чаїлося у чистому бурштині,
Про наймиліше пам’ять – це вино.
І далі бачу я: Флоренція, Гоїто
Окраса лігурійська Генуя,
Корнелія свого Колумба:
Який провидця й мужа
В собі поєднував, в одному – двох,
Як честь і славу пагорбів і моря;
За нею пишний натовп
У вінках, гірляндах, пурпурових шатах
В ясно-червоних мантіях, дорогоцінних
Тканинах, у збляклій, але чудовій
Повабі фалд глибоких:
Мій погляд плив понад крізні ряди,
Та тут: неначе хмара туго збита,
Чиє не розгадав я ще ім’я,
І музика, яку ясної ночі
Я серцем чув у дзеркалі земних ночей.
Cioe, San? – Сан П’єтро на Адіджі,
Де, наче зорі, сяють свічі олтаря
І тіней форми ліплять сутінки м’які
І славлять Бога, у глибині, на хорах.
А нагорі, у просторі сяйному
Над ними і над ракою, вгорі
І світло аж репіжить, як вода;
Весь храм видзвонював-теленькав й лопотів:
Музичних форм так набували сни.
Я в музиці губився й опритомнів,
Коли, як чулось, дзвонять до обідні,
І білоногий вітер вісником Світанку
На Землю повернув мене,
Якого я не знав раніш ніколи,
Звучав у серці і мирив із твердю.
Гiльйом де Лоррiс – середньовічний французький поет (пом. бл. 1238), автор І частини “Роману про Троянду”, алегоричного куртуазного і містичного епосу.
6 Нестор – найдавніший з ахейських героїв: тут – учитель, попередник в якійсь науці.
7 Верона і далі: Павія, Флоренція, Гоїто, Генуя – північноіталійські міста.
8 Прим. Паунда: “Che lo glorifico”. на площi Piazza dei Signori ви побачите напис, який перекладається так: “тут кан гранде делла Скала прихистив Данте Алiг’єрi, того самого, який уславив його, присвятивши йому третю свою вiчну пiсню”.
9 Cioe – тобто, а саме (iтал.).
10 Рогова брама – брама, з якої виходять віщі сновидіння (грец. мiф.).
11 прим. Паунда: пор.: Рiшар Сен-Вiкторський, “про підготовку до споглядання”, де він розрізняє розмірковування, медитацію і споглядання.
Під час розмірковування думка або увага пурхає без мети довкола свого предмета. У медитації вона описує кола довкруг нього, тобто бачить його системно, зусібіч, будуючи перспективу цілого.
У спогляданні вона випромінюється з центру, тобто світло, випромінюване сонцем незчисленною кількістю шляхів, досягає речей, які до нього належать або від нього залежать.
Я переказую це своїми словами, тому що в мене нема при собі тексту “Benjamin Minor”.
Продовжуючи образ випромінювання у Сен-Вікторського: поезія на своїх вершинах є виявом споглядання.
Рішар Сен-Вікторський – один з найбільших представників знаменитої паризької школи Сен-Віктор де Парі (XV–XVI ст.).
12 Фенiче – назва знаменитого оперного театру у Венеції.
13 Корнелiя Колумба – Генуя, батьківщина Христофора Колумба, яку порівняно з римською матроною Корнелією, донькою Сципіона африканського, прославленою матір’ю двох Гракхів, Тиберія Семпронія і Гая Семпронія. паунд каже, що в одному Колумбі мати Генуя виростила двох синів, “пророка й мужа”.
14 Прим. Паунда: San Pietro Incarnato. поміж собором і річкою розташовано кілька рядів споруд. Собор Сан П’єтро Інкарнато (“ап. Петра у плоті”). адіджа – річка в північній Італії.