«Іноді йому здавалося...»

Юрій Буряк

Іноді йому здавалося, що він бачить

те, що відбувається в якійсь емігрантській конторі за океаном;

він дивився на скло вікна, коли дощ ішов і знав: плаче

вона за собою, за ним, покинутим і невблаганним.

Він чув голоси, розрізняв обличчя її коханців,

це тривало доволі довго, а потім траплялося рідше й рідше,

уявляв її у снігах, в Апаллачах, у дерев’яній хатці

і образа переростала в гордість: а вона таки справді міцний горішок.

Замість обіцяних двох пробула там вже 20 років

і якось приїхала, все така ж молода, ніби чарів навчилася у чероккі,

і на зустрічі з нею він руки підняв, ляснувши у долоні,

розвернувся й пішов, чи розгубившись, чи в такий спосіб

проаплодував, він сам цього не збагнув ще й досі –

мабуть, спека була страшна, бо губи були солоні.