На смерть Володі Бублика

Юрій Буряк

Ти помер у ті дні, коли сплутано карти

усім кораблям, коли води усіх нерестилищ

від смертей перелітних птахів перестигли

й кожна звістка – ударом стилета,

а знімок потверджував кожен,

що від куль розривних чи від пострілу з арбалета

тут не конче вмирають,

ба навіть – за промислом Божим.

Все, до чого торкавсь ти, вогнем є зеленим

і чорним, де рук твоїх дотики – в глині,

а відбитки із пальців на міді – в металі

є відбитками дійсного члена –

без німба – спільнот позахмарних,

не кажу потойбічних, бо надто, здається, буденно

з того світу сміятись і бути на цьому безкарним.

Був ти перший, можливо, такий навіжений,

хто й глум пережив, як це лихо, таке понадчасне,

так, а не передчасне, тож вибачень, власне

ні від кого не ждав ти напевно:

лиш полум’ям жґут оселедця, як архангельський жезл,

перетворював їх на блаженних; ось зажди –

і за твій упокій з них єлей ще поллється!

Нині ж хвиля мазутна б’є в берег Німфея

прадавній і амфору часу наповнює морок,

нині знову Боспору загрожує ворог,

і життя – як зчорніла камея,

а смерть пред’являє вже позов

тим, хто був цим життям,

хто змагався на рівних із нею

(з позивачкою тобто) й не йшов як шакал за обозом.