146

Юрій Буряк

Той же мол і, можливо, той самий маяк,

навіть цятка гранатова ліхтаря нічного

так само, можливо, або не без того –

з того самого часу все блимає й блимає і не згасне ніяк.

У місцевому барі на Щорса, що зветься трактир, ще відтоді шустряк,

ті ж самі будинки, які пам’ятають барона,

а ось той майданчик, де блискали голі ноги, і та колона

біля флігеля тубдиспансеру,

супермаркет на місці моргу (тут колись лютував пістряк,

втім, не такий вже й лютий порівняно з головорізами Бели Куна).

Фелуки за молом напроти причалу і навіть рибальська шхуна,

голуби реліктові, що перевищують розмірами курей,

загорання лісів у районі

експропрійованого червоними у бухарського еміра “Дюльбера”,

асфоделі в ногах вакханок,

якими опікується перестарілий геть Гіменей…

Час непевний, як і тоді – не кінець, не початок –

словом, неопізнана ера.