Переселенці

Юрій Буряк

ми вийшли, коли зійшли сніги

навесні, повпрягали волів

і зі скарбом усім, обгорнутим ряднами,

рушили на схід сонця, на далекий схід

батько стояв на горі

і дивився востаннє на село у долині

на Дніпро з островами

на вітряки

батько стояв на горі

його очі були вологі, вітром омиті

вологі очі, і борлак його рухався шиєю

наче він воду пив із криниці

ми вирушили зі сходом сонця

йшли до першого-ліпшого затінку,

плакали діти, вйокали наші візничі

так ми йшли місяць, і другий, і третій,

крізь весну і літо заходили в осінь

поміж люди чужі, поміж мови чужі,

верстовими стовпами рахуючи віддаль

від села у долині Дніпра зі свинцевими плесами

і островами, від могил наших рідних

у дорозі вмирали діти, жінки,

ми проходили пошесті, мори, недуги,

біля поромів стояли на ріках,

повноводніших за Дніпро,

йшли лісами, тайгою ішли,

помирали воли і коні,

зграї птахів понад нами летіли у вирій –

не лелеки, не ластівки і не гуси –

інші якісь, дивовижні

позбивали взуття, в рядна вгортались

як оті, яких стріли в дорозі

на двогорбих тваринах, ще більших за коней

і ховали в тих ряднах

мертвих своїх

і нарешті прийшли ми до річки,

яку крига скувала і сніг площиною по обрій

ліг перед нами у сяйві од зимного сонця

та долина село нагадала, з якого ми вийшли

нас лишалося мало

ми розбили тут табір

і зустріли ту зиму, що принесла нам смерті нові

і народжених кількоро діток

поміж тим і отим, поміж смертю й народженням

ми знайшли тут нову батьківщину.

чи повторять цей шлях наші діти?

чи стане в них сили повернутись додому?