Старі маєтки

Юрій Буряк

Це не пишноти Криму чи Волині,

не замкові шпилі Галичини,

не Мункача бруковані твердині –

будівель старосвітських рештки

з лиштвою скромною, із вікнами a la Ukraine,

із мальвами в камінні, для камей

у нішах чи гербів родинних, як на скрині.

З колонами і одноповерхові,

із орденом, де кумкає бугай,

поміж латаття в заграві на крові

червоноцегляні споруди,

де мешкають хіба що привиди з казок,

де на дуби перетворивсь бузок,

і навесні лиш імітує гейби повінь.

Давно колись почув одну леґенду

про панночку з маєтку і про смерть

від рук повстанців, із пізнішим «брендом» –

комуни у степах, найперших,

хто награбоване гребти під себе починав

собі і новоспеченим чинам –

надбавки за шкідливість, наче замість ренти.

І якось, розбавляючи нудоту,

накреслив план собі – з усіх садиб,

які по селах залишались доти,

зібрати знімки і малюнки:

де мешкали Трощинський, Лорер, Кочубей

і Де Бальмен робив прийоми для сімей

із тих садиб, що поробили з них «курорти»,

це в кращім разі, в гіршім – божевільні

(за браком, певно, розуму й ідей,

або від розуму, ідейні й барзо пильні),

не кожен народився Блоком

або Толстим, тому і не під кожного – музей,

нема в степах ані маєтків, ні доглянутих озер,

усе в пісок пішло, а те, що нині

будують тут нові скоробагатьки,

просякнуте уявою жлобів

з клозетами й шаблонами стандартів,

еклектикою шкіл і стилів;

хороми з баштами з казок цих добрих Буратін,

відеостеження – там, де був тин;

старі маєтки – в мародерів, нові – у жлобства аванґарді.

А втім, є й вийнятки, звичайно.