Коли горів експрес

Юрій Буряк

(Після відвідин Дніпропетровська)

Де сходяться колії в стик

і де відриває колеса,

збагнути встигаєш: це – вік

і втома металу в експреса.

Із гиблих поліських лісів

зачумлений місяць уповні

від згарячу мовлених слів

нечисту виводить назовні

і чуєш у ритмі страшнім

фінал недолугого вірша

«…ебняк» – і по шпалах, як грім,

ебняк скорострільний – і тиша.

Це так, як у тім літаку,

де мертві сиділи у кріслах,

і шквальним вогнем по вікну

навпроти – як черга навскісна.

В польоті склянки і торби

й чекання останньої миті

гвинтів, що злітають з різьби,

і дівчинки очі розкриті.

Життя, що пресується в мить,

нового народження меса,

і крики, що поїзд горить,

і вихід крізь вікна експреса

у поле, і те ж відчуття,

як явлення Діви Святої.

Сторожа небесна життя

на чатах земної юдолі –

десь тут Охоронцева тінь,

мій ангел злітає з платформи

апокаліптичних видінь,

весь білий над потягом чорним.