17
Юрій Буряк
Не
пам’ятаю
ні дороги,
ні чим доїхали
до вітряка, а лиш
карбоване обличчя старика,
яке світилось добротою, він
вибрав із колосся колосок, розтер
його в долонях і дав онуку скуштувати,
були м’якими і духмяними зернята і руки
пахли степовими васильками. А далі можна все
(окрім урану і хати на родовищах урану) домалювати –
від хати, ще під стріхою, і до волів, гарби і до старого,
панського ще, саду з гіллям, яке ламалося від яблук;
піч поміж сливами селянську і крізь люк від танка у вогонь
кукурудзиння кидають, галуззя і сухе гілляччя;
казан трофейний, що дістався дідові од німців,
який я називав Самарою; криницю і її цямриння,
хлів, клуню, льох, і глинище, де
до війни жили жар-птиці в глибоких норах, як стрижі;
із пагорба в долину – просеренків килими,
що розквітали, коли ми через хмари викликали сонце,
мурахів із кислинкою, якою тамували спрагу;
гніздо хохітви з крапчастими яєчками
над балкою, струмок, що тік прямісінько в ставок,
і клуню ту, де повно ластівок, і гороб-
ців під стріхою; коня із бідкою і яструбині лови;
і зиму завірюхою –
у хаті піч, і рогачі, і дух соломи,
і хатні паляниці, скриню під вікном,
а над столом – лампадку,
і лампу гасову,
тремтячу, як хохітва.
І
на
світанку –
дідова молитва.
Тестамент
Поховайте мене біля діда мого, як умру,
Щоб я бачив, як води весняні вирують в яру,
А вночі щоб із траси проміння від фар
Не в уранові рудні світило, а в яр.