Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

17

Юрій Буряк

Не

пам’ятаю

ні дороги,

ні чим доїхали

до вітряка, а лиш

карбоване обличчя старика,

яке світилось добротою, він

вибрав із колосся колосок, розтер

його в долонях і дав онуку скуштувати,

були м’якими і духмяними зернята і руки

пахли степовими васильками. А далі можна все

(окрім урану і хати на родовищах урану) домалювати –

від хати, ще під стріхою, і до волів, гарби і до старого,

панського ще, саду з гіллям, яке ламалося від яблук;

піч поміж сливами селянську і крізь люк від танка у вогонь

кукурудзиння кидають, галуззя і сухе гілляччя;

казан трофейний, що дістався дідові од німців,

який я називав Самарою; криницю і її цямриння,

хлів, клуню, льох, і глинище, де

до війни жили жар-птиці в глибоких норах, як стрижі;

із пагорба в долину – просеренків килими,

що розквітали, коли ми через хмари викликали сонце,

мурахів із кислинкою, якою тамували спрагу;

гніздо хохітви з крапчастими яєчками

над балкою, струмок, що тік прямісінько в ставок,

і клуню ту, де повно ластівок, і гороб-

ців під стріхою; коня із бідкою і яструбині лови;

і зиму завірюхою –

у хаті піч, і рогачі, і дух соломи,

і хатні паляниці, скриню під вікном,

а над столом – лампадку,

і лампу гасову,

тремтячу, як хохітва.

І

на

світанку –

дідова молитва.

Тестамент

Поховайте мене біля діда мого, як умру,

Щоб я бачив, як води весняні вирують в яру,

А вночі щоб із траси проміння від фар

Не в уранові рудні світило, а в яр.