16
Юрій Буряк
Зеле-
ні ящірки
дитячих літ –
ендемік приса-
марський, як жовтий,
а не білий, деревій, як
морква заяча і козелець
і як латаття й ряска, чи той же ж
холодок, теж заячий, тоді водились там
зайці, але прийшли мисливці в дощовиках
з рушницями, ці смерті носії, і всіх до одного
забили (я пам’ятник поставив би усім рослинам
і живим істотам, яких вони забили і нехай могили
мисливців будуть безіменні!); тоді ще воду можна було
пити прямо з річки, о незабутній смак порічок,
і ремеза гніздо, і кобальтовий рак із нір чорно-
земних борів Орловщини; вечірній ритуал,
коли жінки сідають під будинком і чистять
рибу, Черкашини і Хохлі, Згоники й Хорунжі
(усіх дітей русифікують, але їм чомусь байдуже!),
по-руськи гомонять, сидять і чистять окунів, лящів,
краснопірок, гущарку [*]
і молодими маслюками віяло із хвої лісопарку,
за Хламом, у кар’єрах золоті піски, на Хламі
показували фільми з Мастроянні і Софі Лорен
(як виявилось згодом, у кінопрокатній будці
збоченці спокушали юних фей,
що без грошей приходили в кіно),
було це так давно,
коли над берегом Самари берест ріс
ще для місцевих Дафніса і Хлої,
паслися кози і корова, човни стояли
й сходилися з міста пацани
шукати зброю
на полях війни
і на майданчиках з металобрухтом
великого заводу з американським брендом “Хлам”.
* Я пам’ятаю, як сома впіймав
сусіда – дід без лівої руки,
з протезом правої ноги і ляндрочкою круглою із шкіри замість ока,
яке він втратив ще у Першу Світову;
той сом тягав його півдня
з човном і якорем по всій Самарі і Дніпру,
а щоб поглянути на монстра, було нам треба
вистояти чергу, яку тоді вже міг я порівняти
із чергою в московський мавзолей,
де бачив я двох вуйків (у нас "дядьків" казали),
котрі лежали в домовині разом, як чоловік із жінкою,
і втілювали неприродність того, що народилося від них.