16

Юрій Буряк

Зеле-

ні ящірки

дитячих літ –

ендемік приса-

марський, як жовтий,

а не білий, деревій, як

морква заяча і козелець

і як латаття й ряска, чи той же ж

холодок, теж заячий, тоді водились там

зайці, але прийшли мисливці в дощовиках

з рушницями, ці смерті носії, і всіх до одного

забили (я пам’ятник поставив би усім рослинам

і живим істотам, яких вони забили і нехай могили

мисливців будуть безіменні!); тоді ще воду можна було

пити прямо з річки, о незабутній смак порічок,

і ремеза гніздо, і кобальтовий рак із нір чорно-

земних борів Орловщини; вечірній ритуал,

коли жінки сідають під будинком і чистять

рибу, Черкашини і Хохлі, Згоники й Хорунжі

(усіх дітей русифікують, але їм чомусь байдуже!),

по-руськи гомонять, сидять і чистять окунів, лящів,

краснопірок, гущарку [*]

і молодими маслюками віяло із хвої лісопарку,

за Хламом, у кар’єрах золоті піски, на Хламі

показували фільми з Мастроянні і Софі Лорен

(як виявилось згодом, у кінопрокатній будці

збоченці спокушали юних фей,

що без грошей приходили в кіно),

було це так давно,

коли над берегом Самари берест ріс

ще для місцевих Дафніса і Хлої,

паслися кози і корова, човни стояли

й сходилися з міста пацани

шукати зброю

на полях війни

і на майданчиках з металобрухтом

великого заводу з американським брендом “Хлам”.

* Я пам’ятаю, як сома впіймав

сусіда – дід без лівої руки,

з протезом правої ноги і ляндрочкою круглою із шкіри замість ока,

яке він втратив ще у Першу Світову;

той сом тягав його півдня

з човном і якорем по всій Самарі і Дніпру,

а щоб поглянути на монстра, було нам треба

вистояти чергу, яку тоді вже міг я порівняти

із чергою в московський мавзолей,

де бачив я двох вуйків (у нас "дядьків" казали),

котрі лежали в домовині разом, як чоловік із жінкою,

і втілювали неприродність того, що народилося від них.