Без №

Юрій Буряк

1976 року у Василькові (Київська область) восени

Падав дощ, я з одеської траси на автостопі доїхав опівночі до Василькова, да-

лі водій відмовився їхати через погану видимість, десь із годину я стовбичив

на тій зупинці, де мене з Платоном і Волькером підібрали й ті футболісти,

з якими летів із мосту… Зобенко, колишній енкаведист, розповідав про

жертв укр. Голокосту, про руки і п’ястуки, що стирчали із ґрунту; команді

внутрішніх військ, вишикуваній по фрунту, яка поширювала ідеологічні новини,

охороняла міць підвалин, – винесли вирок: усіх розстріляти за те,

що у слові “Сталін” замість літери “т” надруковано “р”, що суттєво

змінювало ідейне наповнення (сталь не лайно), і вождя всіх народів прирівню-

вало до екскремента: Зобенка як наймолодшого і не-інтеліґента поща-

дили, звільнивши з чекістських лав, але він так і не розповів, хто ж тоді їх

“підісрав”….Це був звичайний “ГАЗ”, досі пам’ятаю, як він виїхав з-за пово-

роту – остання надія дістатися до школи: хтось там, за вікном бічним кабіни,

вдарив по гальмах – і машина пригальмувала; дверці самі відчинились, ніби

запрошуючи до середини; водія не розгледів – сірий, не зронив ані слова, ру-

ки тримав на кермі, як прив’язаний, і дивився на двірники: дощові патьоки

брижилися на вікнах, ліхтарі придорожні часом вихоплювали профіль, щоку,

щетину; очей не було видно, вони зрослися з дорогою; десь біля Митниці,

спускаючись у долину, на КП виплив шлагбаум з ментами в плащах, що сто-

яли обіч ніби навмисне привезених (досі їх не було тут) шлагбаумів і ніколи

стільки ментів не охороняли КП, і машина згори набирала швидкість, у кінці

спуску майнуло: відмовили гальма чи, може, водій заснув – зиркнув на нього:

може, він мертвий? Шия і кам’яне обличчя, голова у плечах без лоба, чорна

смуга на рівні чола, як чорна стрічка чи капюшон. Тріск деревний, скрегіт

гвинтів, і менти як німці у фільмі про “Молоду гвардію”, розлітаються разом

з друзками; до мене дійшло: він протаранив шлагбаум, вигук “зупинись!”

його не збентежив, ми летіли крізь Митницю як на боліді; за селом машина

пригальмувала, двері самі відчинились і я вилетів на узбіччя…

Під дощем повертався назад на КП, назустріч з мигавками пролетіла зграя

ментівок, біля КП від дальньобійників чув, що це блукалець драуг, якого

ловлять по всій Україні, він рідко виходить на трасу, ґрунтівками їздить

і бездоріжжям, сам він – чи то вбив когось, чи в нього когось убили; вчора

він колесив ще на Буковині, десь ніби виринув на Івано-Франківщині,

розігнав ментів під Житомиром; як він проїхав крізь Київ, незбагненно,

казали водили; в кабіні одного з рефрижераторів я доїхав до школи, дорога

була розбита (“на реставрації”), за Митницею ми зустріли ескорт з ментівок

вже без мигавок, які тихо, на малій швидкості, поверталися на КП. “Бачиш?

Знову нічого у них не вийшло”. “Я їхав із ним з Василькова… сидів у кабіні,

поряд, коли він збивав шлагбаум”. “Що ти хочеш сказати? Що ти теж Привид?”

На цьому наш діалог урвався. Хтось мені казав, що його раптові появи повторю-

валися аж до Одеси. А далі й вервечка урвалась…