6

Юрій Буряк

з насипом. Був туман. І ми у човні

з баржею не зіткнулись, хоч борт був її за метр,

тому що не всі тумани завершуються потопленням

маленького судна більшим, навіть коли на дні

іде вже лік, на години, аще духовна смерть

фізичну випереджає, аще не ми одні,

Дніпрополь човнів нікейських, самотніші за саме

тихе води відлуння і голосів

з набережної, з “Еха”, упізнаваність і сміх

знеструмлює зміст означень, викривлює інтонацію

(когось давно вже немає, а гомонять усі),

хтось, може, недочуває, це стосується всіх:

Господь терези лаштує – відмірює по вазі

і щось обертає в скрижалі, а щось викидає в міх,

учнів збирає. Стіл. Тринадцять персон.

Хліб і вино. Розмова, внизу Гетсиманський сад…

Із острова Монастирського дзвони тихо розгойдують

класичну цю мізансцену, ловлячи обертон,

в якому усе почуте і те, що кожен казав,

виказує однодумців; тече вода за бортом –

либонь, і гойдало так само дві тисячі літ назад.

Заповідь тут порушив. Шмідт і Пастер,

грішниками були ви? Чи милував вас Господь?

З Іудою тут ходив я, а там оно перелюбствував,

де вкляк санвузловий Горький, класик і кавалер;

захоплювався любов’ю і плутав із нею спорт,

але не настільки, щоб майстром стати СРСР.

Тепер, Ти прости мені, Боже, п’ю кров і їм Твою плоть.

Пушкін зійшов згори, а Горький слідком,

Гоголя йдуть вітати, під гору сунуть удвох

повз Леніна-хулігана з розстібнутою ширінькою

(з благословення Петровського, він бо тут “управдом”),

Окрадену вже збудили нишком і “западло”

на класиків нарікати, злидотніші від злидот

останніх, а всіх не останніх – з комфортом у Сандормох.

Яхти пливуть на схід, звідки Бардадим

струни перебирає, позиркує на сайдак,

над бронзою збиткуватись йому не з руки в позасвітах,

цікаво спостерігати, хто іде і за ким,

чому їх тут так багато, сюди їх який лайдак

позвозив?! Спитати б у Мамая – де ж ті козаки,

що з яхт пересіли б на хвильку в порожній старий байдак?

Був би лад у степу. Султанові лист

через вічність пропалює знаками із вогню

псяюху і бусурмена і дришпеля з недоносками,

курдупеля, що на дибах видовжився, як глист;

кнурці і кнурі державні (матір твою, свиню!)

нехай назвуть поіменно – де тать, де головоріз –

увесь родовід кривавий, свинячу усю рідню!

Ретраншемент самарський, давні вали,

біля Єрусалима козацького темінь вод,

у громовицях лиця, вершники йдуть по обрію

над кручами, де із глини викопував ти малим

грузила і носогрійки, де лаштувався флот

Великого Війська, поряд – Пороги, де Бардадим

із кобзою і вітряками, безсмертний як Дон Кіхот.

Вірші в Металургійному, вежі шпиль

хилиться під хмариною, мій університет

з філфаківками вродливими, всесвітом аудиторії;

не всі човни допливали, та йшли вони всі відсіль –

від скутерів до авіаносців і носіїв ракет;

розсипана у дорозі в кристалах зблискує сіль

Чумацького Шляху, під пилом зрівнявся ретраншемент

з рівнем землі давно. Невдовзі й кіно

в ретропоказі йтиме – трагедію в гірників

з обвалом конференц-залу показуватимуть з танцями

впереміш, як повелося, бальними, де вікно

з палацу дніпровську далеч – лазером на окіл

з копрами в пролам самарський – наближує, як бінокль,

і різкість наводить, де риски – зарубками од віків.

Чути прихід води. Весна. Гемінґвей

з кнайпою в Річпорту – свят, що завжди з тобою, тінь:

співачка в сирени сукні, про Чечелівку й Кайдаки пісні,

які нагадають згодом з вирію буслів ґейт;

“Асторія”, “Театральне”, любощі і глибінь

Дніпра під мостом, де взимку авто на очах людей

із батьком і сином зірвалось і стало одним з видінь –