5

Юрій Буряк

з бризок, із булавою гетьмана тінь –

виграти бій з пітьмою, з щитом або на щиті,

і, тіні в степу зібравши, вестиме їх перелогами

туди, де сонце сідає в мареві із надій

на землю – чи підійнять, чи кинути в наготі.

Земля даленіє, мова згортається у латинь

і час підступає до горла з прогонів поміж мостів.

Сорок якась річниця Жовтня. Парад.

Сунуть від залізниці, в колонах ідуть по три,

із рупора лине рапорт, од вітру схожий на гавкання.

“Єднає не колір шкіри!” – пролетарів плакат

(ні негра, ані китайця в лавах серед юрби,

однак є жага братерства). Пополудні йдуть назад,

як рицарі, списами в землю тримаючи прапори.

Кава в мішках. Науки гриз би граніт,

тільки немає грошей на пиво і на дівчат;

сифіліс і гонорея зіткнулись у вендиспансері –

наряд дружинників гасить небезпечний конфлікт;

виловлює маніяків союз щита і меча,

від власних не вільний досі – їм добре, в них апетит

іще з 33-го, мабуть, а може, й від Ілліча.

Оперуповноважений Ойяпер

слухає літоб’єднання, нюхає кожен вірш;

косаркою тут пройшовся до нього ще вал єжовщини,

з’явилися шістдесятники і можна тепер

розслабитися. А дзуськи! “Собор” під ніж

пускають, шукають винних, беруть під арешт: ГБ

бетономішалка працює, а Ленін – живих живіш.

Б’є у брезент вода. Обличчя вогнем

сонячним окидає, у засвітах тоне зір;

мартени і топки, й сопла – земля жебраків неорана

магнітними аномаліями зруйнованих ферм,

корозією моралі погризена, та на взір

і Яворницький, і Янгель вивищуються над днем,

що є, і прийдешнього бусол стоїть на одній нозі

вздовж трас усіх. Це знак питання, яким,

буває, крізь хмари світло зводить кінці часів,

чекаючи вітру в крила птахам, що летять до вирію,

та збилися з курсу (в компас – блискавки спис), а втім;

дивлячись на історію, як на розу вітрів,

ось пульс на козацькій кобзі намацує Бардадим,

багатоголосся порогів відлунює у Дніпрі

(компаси знов працюють). Вічний вокзал,

звідки на електричках накручуєш краєвид.

Була колись тут майстерня з Лідою і художниками –

це тут осягав уперше і я свій екзистенціал,

ні перший, ані останній, один із твоїх сновид,

кого не накрила хвиля, не вихолостила попса,

де пам’ятником ностальгії моїй по тобі граніт –

сходи кудись під дах, напроти – балкон,

місце, де з транспарантом розбивсь на смерть робітник,

асфальт з барабаном площі, із вранішніми студентками,

і навіть та електричка і третій з кінця вагон,

де битники і стиляги, їдучи на пікнік,

то різалися у карти, то цмулили самогон,

коли з приміськими пейзажами плавилось у вікні

давнє і сьогоденне, вбите і ні

сталінською гармошкою, брежнєвським кип’ячем:

поволі щезала мова, витискувана із пам’яті,

народну пісню вбивали майже як на війні;

теперішні буржуяки не вилізли ще з печер,

з епітетом “буржуазний” упень, до пня і на пні

кого лише не розпинали, махаючи кумачем.

Ось і прийшов упир, Матросе, на пай!

Де твої робінгуди, шляхетніші за “нових”,

які усе розікрали і поряд із голлівудськими

зірками десь відбувають свій зірковий час-тайм?

Про що ярами на схилах шепоче тепер ковил?

Про що діброва гуде і що нашіптує гай?

І зі скількома ж мамаями ти збудешся сих псявір!

Швидшає течія. Під Лоцманський міст

тягне зелену воду, і час летить за стерном,

як чайка, і чуть розмови про лоції, осетрів, яких

ловили під Придніпровськом і на човні колись

в осінній мряці ми поряд зграї пройшли і дном

об спини тернулись їхні, а в наші часи в об’їзд

на тому ж самому місці ми їхали вже мостом