7

Юрій Буряк

символ на все життя. І Нижнього парк –

дотики, дощ, сорочка намокла, усе для втіх,

під праскою висихає тканина, але із мандрами

уявлення несумісні про існування пар

у соціумі совковім (звісно, це не про всіх)

і діва не орлеанська, цнотлива, як Жанна д’Арк,

із мене зробила багаття, та я не іду на гріх,

як і тоді, в Дніпрі, де ліс на горі,

йолоп, увесь розм’якнув – така була течія,

що пальці мої тремтіли з галактикою Галиною

і в зоряній пансмермії рано перегорів,

Любимівко нерестилищ у водах і солов’ях,

де стукала кров у скроні, як стукають дзиґарі

чи в деревину дубову, в яку не заходить цвях.

І, навпаки, коли, Дніпрополе, шпиль,

аще Петрополь, вийме адміралтейський кий,

від вогника пурпурового здибиться й білосніжною

осанною прийме в себе струми твої й купіль,

ти сонцем на сукні панни з вихором панспермій

зав’яжеш хоча б як символ нащадний козацький біль

й петропольський вишкіл парки в Дніпрополя на кормі,

з медом її кормигу приймеш – любов

сходила, не питавши в імені полюсів –

північний ти чи південний, в коханки твоєї з півночі

молочне і дуже тіло, виголений лобок

і римлянки погляд владний – риториці і красі,

не владар, а полонений, віддатися міг або

обох нас в одне з’єднати і звести кінці часів.

Відблиски на воді. І замість дощу

блимання хвиль вогнями з тінями рибарів,

які хочуть час впіймати, наживлюючи із острахом

свої почуття живі ще на судака і щук –

не битися ж об заклад чи з вічністю на парі –

фантом осетрів дніпровських – закластися! Віщун,

і той остерігся б звістки, що час не тече в Дніпрі:

час вибухає, час, газпрому агент,

валить з людьми будинки, з експресами під укіс

з колій злітає, зводить порожняву хмарочосами

і лупить оскаженіло, збіглий з психушки, в тент;

та мабуть, шлюзи відкрили, аж гоготить під міст

вода; і знесе у море не тільки ретраншемент,

а й стіл із таверни з тобою під тюкання дике й свист

публіки, де б і з ким розваги такі

з випадом в осад часу безжурно минулись, де б

і з ким, не питай нікого: з вітрильниками Дніпрополя

змагались не тільки п’яні – всі кораблі, які

пливли в океанську далеч, став океаном степ,

яким він і був до того, як стало питання “з ким?”,

що втратити значення встигло, перетворившись на стеб.

Двадцять тобі, помнож ці двадцять на три,

хай їх вода спресує, потроєна течія

прискорює плин і множить чим далі до нескінченності,

сягаючи величин, де ego твого відрив –

найдальша і найдрібніша цятка від ліхтаря

не кращої, та прекрасної, Дніпре, в полі пори,

коли вже збирають збіжжя і полум’я жде стерня.

Двадцять. Нас Ти зібрав живими на суд

совісті, проступаєш з проповіддю вгорі.

Колись розбивали вітрини – для кадрів із кінохроніки, –

щоб визнали в нас поетів, які прогнивали тут.

Живі вони, слава Йсу… На вифлеємській зорі

летить повітряна куля, спускається парашут

в кают спорожнілих ясла – зжерла іржа якорі.

Радуйся! В Голлівуді – свято, аншлаґ!

Дівчинкою новою поповнився білий світ,

а тут ще тільки світає, і нашими надвечір’ями

позначився вздовж Евксіну мертвий архіпелаг,

і кригу з тріском ламає довго так льодохід;

на нас – тавро феодальне і весь християнський жах.

Авжеж, парусина вистукує всім “привіт!” –

в’язням із Голлівуду, власникам вілл

лондонських під Вестмінстером, хлопцям, полеглим тут

нізащо у тих розборках, шпринцованих не фонтанами,

постріляним, наче бидло, кинуте на приціл,

і острову Монастирці, щоби зберіг статут,

хай би хоч як над ним виснув з Потьомкіним давній схил

чи навіть примарний айсберґ, де дівчинка й Голлівуд.