Початкова сторінка

Юрій Буряк (Київ)

Персональний сайт українського поета

?

2

Юрій Буряк

Час – як з проточин тяг. З цементу бики

кращі за дерев’яні, між ними швидша вода;

вогні карусельні, арки і обриси Монастирського –

ще довго сей міст стоятиме, і через віки

дивитимуться на нього, згадуючи літак

і те, як під феєрверки з вар’ятами козаки

побачили імператрицю років трьохсот з моста:

барка чи теплохід, дорослих цяцьки,

бабу огрядну вбрали, Потьомкіна найняли,

на набережну зігнали натовп за рознарядкою,

в безрозмірному бюстгальтері явили цицьки

народові, а Потьомкін жест простер на столи,

які просто неба вламали з сосисками із Москви,

й чекісти в мундирах царських “царицю” в трюм повели.

Течії паранойя брежнєвських літ:

води понад вогнями відбитих з дна ліхтарів,

студентка сідає в 1-ий № трамваю, дзеркальце

з іншого боку не зловить того, хто ловить слід,

і лучить, немовби в лузу, не в яблуко, а між брів;

йде під мостами на південь за течією лід,

відбитком – так само, студено – хмари пливуть угорі.

Місто нагірне зблисне й згасне на мент,

сонце зимове з мряки появить горішній парк,

де поміж дерев колонами світить палац Потьомкіна,

з гіпсовою спортсменкою сходить спортсмен

на острів, а в білій парі хтозна-скільки тих пар;

назустріч до них із бару в кашне і джокейці кент

виходить: з цигарки, підпаленої від статуї, жар

світить й летить з моста незгірш НЛО,

з верхньої ґалереї в далеч дивиться Поль

на заграви задніпрянські (палає степ за Самарою),

і можна доуявити профіль його і тло

з ливарень і кочегарок, з топок старих депо;

немов у склодувнях, стигне крайнебом огненне скло

і б’є парусина об дошку, вистукуючи пароль

аще Пальміри? Шпиль, нагірний собор

втримує в надрах часу закладений тут заряд;

дарма, що грошей не стало у стольному Петербурхові,

осіб найперших імперії тимчасом і мор

узяв, козарі й козарки стануть не в козирях,

не лиш постамент порожній – поставлять і “забабон”

в історії недописаній козаччини во царях.

Якось інакше звалось, чистий фашизм –

звісно, він і звичайний, та били йому чолом,

інакше якось і там же, в музеєві Яворницького,

де інші крутили фільми, той засвітився зміст:

імперія чужинецька витоптала село,

з міст наших що повитруювала, що вкинула у заміс

підвалин своїх зі шпилем, з якого все й проросло.

Вітер, щораз рвучкіший. Бризки летять,

хмара над довгобудом зависла, як дирижабль;

Самсон крутоплечий з левом назавжди вкляк понад пащею,

на острові із граніту струм б’є об водну гладь

і лебеді пропливають, кумкають хори жаб;

так мирно з містка у води дивляться теща й зять,

де тінь аліґатора ніби за сонцем пливе, – на жаль,

в рамі кривого плеса, тільки убік,

скраю від зятя, водень вибулькує крокодил.

У цирку на крупах коней – гурт вершників з акробатками

в ясних трико перестрибують у крісла кабін

ролс-ройсів і кадилаків – з на?стилу і на стіл,

злітаючи до піддашшя зграєю голубів,

а потім виходить Кіо і ріже когось навпіл.

Берег по той бік річки. Дах “Поплавка”

з марева наближає повторюваний сезон

і пляжів, і адюльтерів, й затоку із нерухомістю

гранітних куль перед в’їздом в арку і під плакат

зі Сталіна монументом, вигострених колон

з гербами тоталітарними зданої з молотка

одної шостої кулі, похмурої, мов СІЗО.

Вітер з Амура, з пляжу. Вигнутий міст

пазурями пантери уперся в берег безсонь,

зіницями електричок з переблисками оптичними

в прицілах скелець гвинтівок, вільному леті гільз,

обмовами і прольотами куль між прогонів скронь

в одному, зі степом злитому, першому з моїх міст,

де замість одного в небі яріло багато сонць.