3

Юрій Буряк

Тягне із дна. Брезент воду збив.

Тропіки. Тепла злива – супроводом для розмов,

де тему нічні прожектори, темряву пробиваючи,

намацують понад містом, схрещуючи лоби,

й розходяться, мов іспанці, граючись у любов

серйозніше, ніж здається, правдивіше, ніж якби

ти зміг би це полюбити або, ще гірше, любив.

Гра у вокзали, в мандри. Скільки жінок

згадує, відірвавшись від клопотів, що ти є?

Чи Лідія, чи Галина (котра з них, до речі?) згадує?

Мости згоріли давніше, було це вже так давно,

що дном океанським стало навіть ім’я твоє

і тільки, буває, часом летить удень кажаном

чиясь базгранина і вітер брезентом об дошку б’є.

Перший рядок з Бодлера, з Едґара По –

зал університету з Потьомкіною, і там

уперше відчув, як слово триває в собі відлуннями,

немов гудки зависають, линучи із депо

кудись під ігренський берег, передають мостам,

що потяг пішов, чекайте, і ось пролітає по

роз’їздах між стрілок відлуння цвяхованого хреста –

цвяхи, які заб’ють у тіло чиєсь,

з наших буднів не чути (чим тішився попервах),

а потім як продуховина – швендялка полкова майже,

коли вона не в минулім суща як правда й честь,

на бакенах серед ночі видима в ліхтарях,

не втілена в образ, раптом показує курс і в рейс

береш її дороговказом – яка не є, а зоря!

Чуєш, як дощ хлющить. Озерка, весна

з Гамсуном українським, з афішами “під модерн”;

знайомий з Озерки скаже: “Тобі б десь на кіностудію,

в глибинці завше гнилизна. Провінція, старина,

іще й не таких поклала, мовчки забила хер.

Тут скоро запліснявієш, повір старому, він зна.

Під цим ось асфальтом, ти знаєш, скільки пропало озер?!”

Бачиш себе в тополь зі степу ході,

бачиш, крізь тебе йдуть, гойдаючись, у далину;

майстерно опальний маляр окреслив тодішні настрої

(ще більше впало в немилість, ніж за царя, тоді);

униз опускали, в ніч, подібно до дна і сну –

одних, а свідоміших брали вилами по воді

водити, ганяти воду, сурмлячи, по казану;

люди в котлах імперії, піднятих ліс

рук, ідоли, корида, опудала на биках,

магмою виривається енергія мас нагору,

нації і народи – дріжджами у заміс,

колос держави росте, на глиняних йде ногах,

вводять сюжети з Біблії в мрії про комунізм,

як у ретортах плавлять біос у таборах;

лінійки піонерські, стяг на шпилі,

вогнище біля сосон, вітання пролетарів

і випад у центр з лінійки – під сонячними ударами

героїка знепритомлень, тобто перший політ

у космос, куди Гагарін, знав би, не полетів;

ракети із цього міста летять довкола Землі,

а боєголовки із нього світ контролюють (напів).

Більма в очах, контроль, з корінням – під прес,

профі антисептичні, з пластики інструктаж,

на привидах з буцегарень, у смокінгах, міллю битих (еtс.),

що цноту охороняли імперії (sic!) CC

CР, військкоматів сморід, допитів антураж.

Дніпрополе, телефонів твоїх і кількох адрес

не виманив би і диявол, убраний у камуфляж.

Краплі води в лице. Готель стилю фольк,

взимку ілюмінований, з нечистю в номерах;

у зодчого й підприємця набратись краси і розуму

сподвиг маляр безпритульний, дав мені телефон…

це там була батьківщина… дух її не вмирав

у тризубі, стінах із дахом, у вікнах стрілчастих форм,

з портретів нічних “України” являла себе мораль,

вся у вогнях. Вночі – міраж-корабель

вохрився, і надвечір запалював стільники

у вікнах яскравих, ніжних, затемнених за завісами

тлом з Тиціана – бордо, а брунатним – як Рафаель…

Тисячократ барвистіший мальований був Ніким –

феєрією олійною з виходом на панель,

і тільки від входу до холу – кров’ю позначений кіль.