7

Юрій Буряк

Автовокзал петриківський, твоє темно-синє плаття.

Липень. 5-те число. Оріль і на ній латаття.

Вода. Ну, що говорити про воду її?

Внизу вона прохолодна, ближча до течії.

Внизу вона прохолодна, джерела б’ють десь при денці,

(Не денці, а днищі деннім, пропущенім через серце).

Отож, китайгородський автобус відходить у сім,

Ти їдеш сама в Дрюківку, а я повертаюсь ним

До Києва, на Хрещатик, в його метушню й порожнечу.

І очі твої темніють як приорільський вечір.

(Ніхто там не жде нікого. На цвинтарі стільки ж місць,

Як згадок про те, що входив і ти сюди не як гість.

Там Ленін стоїть при клубі, а мав би Петро Калнишевський

Стояти й моє над тобою благословляти шефство.

А досі стоїть курдупель напроти клубних колон,

До тебе кепку підносить, з привітом, у Вашингтон.

Згадалось: вози чумацькі і ти в якійсь ейфорії –

Волами вздовж трас і колій збиралась іти на Київ.

Стоять курені з волами і косять бики під фольк

З люльками в зубах, пістони вставляють, але в пістоль.

А ти вже багато років, злигавшись з якимось янкі,

Виборюєш незалежність собі на взір індіанки).

А в небі, що кольору плаття твого, в обвід осокір

Окреслений, спів медвяний сягає травневих зір;

Там груша над очеретом, в очеретах – Чаплинка,

Розчахує слива кістку – тобі й мені половинка;

З качками дикими місяць грає на сяйві плес

І спів переходить в сяйво зірок і нічних небес.

А ще з дороги в долині стриножений кінь на луках

(Стриножене серце іншим, а цокіт копит на бруках).

З обличчям твоїм відпливає автобус – минає час,

І бачу в салоні тому себе на якихсь речах.

Чомусь не з тобою завше, а з мареннями – що далі,

Тим ближче земля з-під рами, тим швидше мигтять педалі.

І так, як понад водою висить перемет, гачки

Рибу ваблять до себе наживкою, просто кинь

Думати про бистрину, навіть донкою по Орелі

Гачки не впіймають і хвильки, не те, що якоїсь форелі

Чи в’язя, якого впіймав, коли опускалася ніч,

І він прогнув твою вудку і впав на пісок, навіч-

но щоб затримати мить, щоб, подумати лиш, навіки

Пообіч ріки стояли жінка із чоловіком,

А насправді – щоб сталось інакше: залишився тільки в’язь

І каракулів ностальгійних старослов’янська в’язь.

Цвіте петриківська вишня, в мисках карасі хлюпочуть,

Дівчата йдуть тонкоброві, а слідом – гурт парубочий.

В човні пропливає рибалка (вже місяця виплив ріг)

Й вантаж з карасями й линами витрушує з ятерів.

Озером, аж ген біля траси, лебідь пливе від плоту,

У сутінках жінка гола до лебедя йде у воду

І світить крізь воду тіло між равликів й зграйок риб.

Самотній, стоїть лелека, життя поміняло триб,

А в тих садках Петриківки, на пагорку, у Понежі,

Чи нижче, десь на Патівці, рибалки сушать мережі.