6

Юрій Буряк

Іще не почалась моя дорога пілігрима,

Іще мої пісні мовчать і спочиває рима,

А те, що виника, бентежачи вуста,

Звучить на взір пісень у березні дрозда.

Та я вже бачив степ і стежку вздовж каналу,

І міст через канал з наближенням помалу

Нагадував мені Венеції пейзаж

Й рибалки-хлопчаки – довкільних сіл пейзан.

Язик затерп, дійшла свого зеніту спека,

На обрії стоїть колодязний лелека

І вітер-суховій впереміш з полином

Намотує на вус солому, а селом

Що далі, тим сильніш поширюється запах

Й нагадує лице у весняних накрапах

Сільського хлопчака, що з вудкою іде

Й можливості зрадів гукнути: ”Добрий день!”

Каналу береги обкладено в каміння

І спека дістає ополудні промінням:

Знімай сорочку геть, скидай взуття й штани,

Стрибай у воду, світ пізнай до глибини.

Іще не почалась моя дорога пілігрима,

Але провиджу я, що буде все це зриме –

Ген тракторист зайшов до пояса у воду

І милом відмива солярку й смуги поту.

Вже скоро ряд могил відкриє краєвид

Із сонцем, що під ним підбилося в зеніт,

Мов колесо, яке упало з неба скиту

На села оддалік, на золото у скирдах.

Дорогою крізь степ перевальцем пливе

Вантажівка й причіп вантажено по верх

Бортів, скрипить вона й гойдає кавунами,

Поволі виїздить й рівняється із нами,

Вся хура дзеленчить й спиняється як стій,

“Чи вогник є?” – мене запитує водій –

Й дарунок із баштану тримаю обома я,

Що спеку прохолодним осердям обламає.

Виходимо до мосту, а тут – мов перевал,

Село вже майже поряд, минаємо канал;

Праворуч од каналу, вздовж поля із горохом

Із кавуном в обіймах прошкуємо, дорогу

Перетинає навхрест знов рівнобіжний шлях

І віз із лісосмуги вигулькує в полях.

Запрошують підвезти. Сідаємо на воза.

А це вже і село. Самопасом йдуть кози.

Були, мабуть, дощі, бо вибоїни скрізь,

Усі стежки звідсіль прямують на Оріль.

Іще не почалась моя дорога пілігрима,

Я бачив ці хати понад Оріллю: з димом

З вишневого садка, де за стіжком стіжок,

Драбини біля них й корзини для грушок –

Настояних століть основа і підкова

На моноліт душі із моноліту слова.

Якихось 50 чи 70 км,

А там – Дніпродзержинськ і монстрище саме

Дніпропетровське – так прозвали Половицю,

Що схожою була на Катрину сідницю,

Коли її чесав Грицько Нечеса там,

Де велено було їх славити рабам.

Від берега з ріки, вся вбрана, як на свято,

Пливе через віки ця українська хата.

Оріль як молода й над нею молодим

Вроста в Чумацький Шлях патріархальний дим,

І зорі в небесах за водами Орелі

Рвуть темряви фольгу на золоті жерделі.