3

Юрій Буряк

Той хлопчик виглядає на шляху,

І це не ти, дорого, на яку,

Дорого, на яку виходжу я –

В село, де жде мене моя сім’я.

Це битий шлях, він в іншій кушпелі,

Не брук, а шлях, що вийшов із землі,

Сам ще земля, не просто битий шлях,

Який прославсь під небом у полях.

І хлопчик виглядав мене звідтіль,

Із небом тим, з твоїх серпневих піль;

Він біг назустріч, вгледівши мене,

Любові іскра, кров моя, пальне

В мені і в ньому чи гримуча суть,

Що рідні рідним з кров’ю в серце ллють.

І дім, і сад, і хлопчик у саду.

Щовечора женуть там череду,

А присмерки там пахнуть молоком

І сіном, й шерехатим язиком.

І вим’я, й молоко, на рогах – зір

Сяйво й мукання корів, орієнтир

Тим, хто зі шляху збивсь на інший шлях –

Блукає зором в зоряних полях.

Гойдає вітер гойдалку в саду,

Ти йдеш повз нього, та притиш ходу.

Стільця пробив будяк, лихий стрілець,

І він уріс по днище у чебрець.

Жерделі мов дуби про щось мовчать:

Тут, певно, був мисливець або тать.

І виноград став знову диким тут,

Й стебло, мов горло, стис крицевий джгут.

Горище з голубами на цвяхах,

А голуби, хто вижив, – по світах.

Від ланцюга відірвано цебро

І думає вода в криниці про

Те, як било знизу джерело,

Про те, що тут вода була мов скло,

Та тільки від прозорості тепер

Лишився бій зі скла, бо все пожер

Не листяжер, а час – живих зозуль

У дзиґарях не менше, аніж куль

У споминах, або поштучних зрад

З гвинта у гвинт зворотний бій назад.

З віконниць навіть вдень тече пітьма

Крізь шпарини – ставай за ріг притьма,

Бери до рук дубця і, цепом в рот

Крутнувши,тричі брязни об капот,

На кепку захисну бензином лий

І ще раз цепом по череп’ю бий,

Кинь сірника бісам на бензобак.

Було б це так, а може, і не так.

Біля паркану хлопчик там стояв,

Ти б не посмів направити прояв

З тієї хати в Пекло, ані в Рай.

Горіть ви пропадом. І ти в мені згоряй!

Та хлопчик як же в куряві не тій,

Чи батька прах і кров моя у ній,

І в ньому син, і в цьому Пеклі він,

Що виглядав мене, тепер один?

Степ споловів і висохла Оріль,

І б’ється в скло з присінку в’язень-джміль.

І речі всі завмерли на роки.

Минуло 20 літ, а повзунки

Дитячі десь на груші ще висять;

І прядка, й спінінг, що полишив “зять”

Під павутинням для хрестовика,

Що блешні від нудьги, бува.торка

Й вони по комусь нібито дзвенять,

Як скалки сміху, й чергою проклять

З котушки дзеленчить з плеча ця кладь,

Як волосінь притоплює в ній тать

Чужої долі сплутані ключі,

І мить спасіння нашого – корчі.

Обрив струни: у куряві доріг

Живих і дорогих шляхів моїх

Знов найдорожчий мріє битий шлях

До хлопчика, що жде і жде в полях.