2
Юрій Буряк
Ти входила у сад у темних окулярах,
Ти замінила склом дзеркальним блиск очей.
На роговій оправі літа жаром
Сад лопотів лелеками й плачем.
У навський день з’явилася як нава
З нічного бачення, з невидимих зіниць.
Горіла рогова оправа
І хула-хуп й жердина для самиць.
Це там – не груша, мальви і обора,
А дім із пацюками і димар,
Де голос твій і голос чорта
По черзі позначали календар.
В тій Україні, кинутій і вбогій,
В дзеркалах окулярів сих почвар –
Весь жах і жар демонологій
І замість віч – дзеркальних більм узвар.
Відлунював колодязь з дна металом,
Рипіла дичка з гойдалкою, стіл
Під дичкою, де радіола грала,
І сад плачем і листям лопотів.
Де як дзиґар усе дзвенить і ходить,
Рядно під сливою і на шезлонгу плед,
Де Веспер сходить і заходить
Й зайці біжать мов строчить кулемет.
На дошках половинками жерделі
Римують половинки інших серць.
Орільських солов’їв шрапнелі,
Георгієва пря і з чортом герць.
Нічний пацюк на пледові і Леда
Із пацюком, а лебеді з озер
Лопочуть крильми перед злетом.
Лише один під берегом помер.
Вода струмить крізь небеса і крони,
Летить між кручею і золотим піском.
Не чоловік і жінка – їхні клони
На вепра труп розклались під ліском.
Всі поривання пригаси, педалі
П’ятою притискай, хутчій гальмуй,
Бо чим повільніше – тим далі
Проміння зір наздоганяє тьму.
Верету кинь, підводься геть із пледа,
Пантрує тать тебе, мене і дім.
В гній падає з велосипеда
Не тінь, і скоро вся забрьохається в нім.
Збирай вудки, вже ввімкнуто лічильник,
В підвалах Києва годинники гримлять.
Не там, а тут – могильник,
Та в окулярах схожа там на тебе б…
Ти входила у сад, в ідилію орільську.
Не входив так у акт роз’ятрений Шекспір.
Де та Оріль? А де Детройт і Віндзор?
О кінецьсвітна далеч наших зір!