Рибалка

Юрій Буряк

Скоро ніч. Сам у шелюгах біля Орілі

він стоїть і дивиться на дерева,

солов’ї десь у лісі пробують голос;

він із міста утік і не має цілі,

окрім риби, яка завела його на цей берег,

на душі в нього сиро і голо.

Якби він художником був, на уламках

пейзажів, що пливуть бистриною,

він збудував би із міражів собор,

він прораховує партію в шашки (раз-два і в дамках!)

і грудку землі у воду скидає ногою,

бо нависає хор комарів і жаб’ячий хор.

Поплавок тягнуть кудись бистрини,

кльову немає, та риба скидається: видно,

щука ганяє малька. Скоро ніч, дерева проймає

тиша, палац міражів поглинають глибини,

зелень темнішає, смужка мідна

поступово стає золотою, спів за гаєм…

Якби він умів співати, а так самі розрахунки,

крижні пролетіли низько понад водою,

черепаха лізе підтопленим стовбуром у допотопний хаос

Ніч, пейзажі акторами йдуть за лаштунки,

він сміється цифрам, розмовляє з ними, з собою –

яким не стане, і не бачить того, що станеться… сталось.