Переходячи Оріль. Елегія XIV
Юрій Буряк
Ти спочатку не відчуваєш течії, ноги
в літеплі, сходиш з берега в річку,
бачиш заячу моркву, сокирки, порічку
і не помічаєш, як стрічку дороги
перетинає вічність;
ти входиш поволі, спочатку лиш по гомілки,
вранці вода прохолодна й тепла надвечір,
кружеляє колесо велосипеда, складено речі –
хай не вводить в оману лагідність течій – гілка
перебиває смерчі,
які кружеляють над нею уже сторіччя,
а вода летить, і по ній визначають вирій;
равлики й водорості у тиші, на бистрині у вирі
інші сили над лотоками часу й вири інші
перемивають сірі
будні, сірі, в міру холоду у повітрі, ти по коліна
входиш і відчуваєш, як по литках мальками
б’є, й на поверхні води, що навзір амальгами
дзеркала часу, загрожений, ти до ями плину
враз підступаєш і на
цьому місці стежиш, як час набирає швидкість;
кола велосипедного колеса вже повільніш,
а вода на старті з цього берега, як на тому фініш,
коли сила в течи швидкоплинної звідкись
більша, ніж спокій і ніж
рівновага душевна, що виливається разом з літом
перед кроком, який віддаляє від стану,
коли над колінами нестрим холоду, а над
водою за твоїм відображенням тінь Гераклітом
вже нависає, адже
вона завжди з’являється, коли вода підступає під яйця
й ти почуватися маєш як самець черепахи,
коли понад самкою сітка або сачок горопахи,
котрий не знає, що в цій черепасі ящер
й холоду праща з паху
передає сигнали мозку – від життєтворчих тестикул,
швидко так, мову колайдері первні в мить світотвору,
бачиш, як рак задкує в національну нору,
хвостом пісок підгрібаючи, наче нації титул
раком навіки в норму
вганяє й ніяк не може визадкувати за бистрею;
вода живіт обпікає до сонячного сплетіння,
з берега світлу й синю воду проймає відтінок
ночі, на дні, де корчів нутрощі й де Астрею
видно, а з нею – вічність
на рівні артерій серця, вода вже по груди,
холодом б’є під пахви, так виростають крила –
руки здіймаєш, чути, як випірнає тіло
бризок букетом, стрижнем спину вигнувши круто,
пострілом нурту білим;
перепірнаєш фарватер – і ґрунт під ногами,
в піску затверділім джерела від доторку за течією
судомою пальці зводять, навпомацки і всією
опорною силою кістяка в боротьбі з нуртами
ставиш пальця в Астрею –
точніш, туди, де б вона була, коли стояти напроти
на кручі понад Оріллю, смуги піску з очеретом,
натягуючи на голованя з метеликами перемета
перед вечірнім кльовом, коли сутеніють води,
кроки, як альфа й бета,
зриваються на початку вічності, на порозі
всесвіту, де кожна цятка, що світиться, є алфавіт,
але про це знають краще риби і черепахи з плавнів;
з тебе вода стікає і видно зелень покосів –
тут, не Плутарх, не Флавій,
як лопухи й безсмертники випростуєшся, у сліди від ратиць
ставиш ступні, кабани пройшли, череда йде до водопою;
на пустельній косі золотого піскутіньзтобою
і молюск, який під ступнею не хоче ніяк помирати –
берег, кров під п’ятою,
там, пам’ятаєш, за вигином, там, на уявному пляжі
або ж у притоці, у пружинистій воді Орільки
з краєвидами, що сітківку в оці переформатовують так, о Рільке,
як ти бачив – гравюри, в яких пейзажі
видимі рівно стільки,
скільки ти виходиш на берег і йдеш вздовж нього
до піщаних намивів, де в гавані сміх ще лунає
і де чути, як тіло час розтинає, але немає
ані тих, що сміються, ні тих, що руками ноги
там тобі обмивають
після шуму глибин, після виходу з мулу й глини
слід у слід створінь, що до броду йдуть, і копит, і ратиць;
коло колеса стало, стоїть, ну, пора збиратись:
як молюска, не зліпиш докупи дві половини,
сину, дружино, брате.
2011
