Іван Білик

Юрій Буряк

Хрещатик, іду від Бессарабки, назустріч Білик молодий, йому сьогодні 60.

В Адміністрації спускаюся сходами, Іван Іванович біля дверей

з державними гербами народженої щойно України.

Давніший спогад – першого знайомства, у Спілці: витійствующі красномовці, він не оратор, його слова такі ж тяжкі, як у бою тяжкому, коли не рівні сили, доводиться від шаблі ухилятись чи відбиватися від списоносців і легкозбройних лучників самому.

Якась провина перед ним за комплекс [Тінь зрадника в собі помітив і здригнувся.]: Анакреонт, Горацій, Архілох – [усі ганьби спізнали, бо] усі тікали з поля бою; та хтось же вистояв і не загинув. І це був той.

І найсуттєвіше: ти як художник маєш право на свій “Соляріс”, на свого Аттілу, на стріли Купідона й меч Арея; часи бували темні й ще темніші, такі теменні, що тільки візія могла порятувати, дух підіймати і зашуганим рабам нагадувати про славетних предків

Так робив Шевченко

Так Білик учинив…

з “Мечем Арея”

один з небагатьох, чиї рукописи ввести спроможні у сакральний трепет, він змусив і мене знайти свого Аттілу.

Поема “Шан-кизи…” із головним героєм – юнаком із роду Аудан-Дуло з-понад Ітилю: Ат.

Багато літ назад своєю тінню спонукав до втілення її в матеріальний образ [те ж саме з Вельтманом… чомусь його “Аттіла” залишився в тіні…].

На спуску, на узвозі з Яр-Валу на Франка я часто зустрічав його із жінкою, котру він вів під руку.

Це був Атілла, Ат із роду Аудан-Дуло із постарілою дочкою Шана [“купивсь на Вельтмана догуннський скіф з душею Іоанна” (див. Житіє)].