3

Юрій Буряк

Боднувши залізо Воріт Золотих,

Загарбавши Константинополь,

Убивши півсотні, в одного із них

Ти втілишся, здобичі кинувши міх,

Влахерни скарби і Синопа.

У Русь понесеш візантійських волхвів,

Повалиш свої пантеони,

У храмових службах освятиш той спів,

Що чув на стоянках у юрбах рабів,

Який підхопили загони.

Тобою захитаний, щезне той світ,

Тебе у тобі він заступить…

На схилі гори там священик-піїт,

І золото фресок, і гордий граніт,

Найвищого зречення ступінь,

А з ним і відкритість до самопожертв.

Готовий прийняти загибель,

Стоїш руйначем і радієш, авжеж,

«Ми царство отсе здобули». Та невже,

Древляни, поляни, дуліби?!

Вас душать як докори їхні псалми.

Шепочуть вуста покаяння.

Далекі ліси ваші, рідні дими –

Це та Візантія, з якої і ми

Як досвід її виживання.