Той ешелон летить

Юрій Буряк

Я знаю, як тремтить душа, що з автобану

зісковзує в кювет, вписавшись в поворот –

з наближенням того божественного стану

у божестві моїм пробуджується хорт.

Новий собор летить над берегом Лілеї

в долину Сари-Чан, у половецький стан,

ти м’яту із води серпневої Орелі

в долонях розітри й годинник перестав.

Кабіна пропливе і в тій кабіні – двоє

із оберемком, що Оріллю так пахтить.

Що кров тих юнаків, котрі помруть за Трою?

Геленине ім’я у яблуці жахіть!

Лиш вигин, тільки мить, весь-наче-полотняний,

хрестом золотобань, мереживом срібла

від плах до плахт хоча б Варвари та Уляни

архангела стріла в ім’я примарних благ.

Усе, як і тоді зі Степом на кордоні,

у дзеркалі із лез нагострених шабель,

на чорноті небес, у тому ешелоні,

що по життях іде в майбутнє голубе.

Над берегом пікнік і ми – в родиннім колі,

яйце варене, хрін, кружальце ковбаси,

і ти на помідор червоний дрібку солі

кладеш з любов’ю, так, та це ж на всі часи.

Порито береги печерними щурами,

сосновий дух сухий, гвоздики аромат…

той ешелон летить на всіх парах, і брами

до храму, і мазут чорнозему в громах.

Не уздрять ні кажан, ані над нами яструб,

хоча до траси є стежина, на сосняк

той ешелон летить як вепр із алебастру

чи з гіпсу і свистить хортом у порожняк.

У чистій течії і на її бистринах

ти в’яжеш мене, в’язь, і голованем, блесть,

засліплюєш мене, ясна орільська днино,

на м’ятне тягне дно твоя родюча персть.

За вигином затон, а там вода тепліша,

для нересту місця і для тертя, у діл

прямує течія і свій літопис пише

крізь очерет, рогіз, крізь м’яту й чистотіл.